Павло Глазовий - Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

Але битва точилася далі.
Павуків з гамаків поскидали!
І коли вже очистили хатку.
Заходились шукати дівчатко.
Хвилювались, шукали до ранку,
У підвалі знайшли полонянку.
Врятувавшись від злої напасті,
Вона плакала довго від щастя.
Потім вмила заплакане личко.
Заплела свої стрічки в косички
І примусила вмитись Барвінка.
Хоч маленька, а все ж таки — жінка!

Над ким це сміються понурі сичі?
Це хто так панічно тікає вночі?
Та то ж Довгоносик, який в Будяка
Служив ад’ютантом, від смерті тіка.
У п’ятах душа, у очах каламуть.
До царства Осота лежить його путь.
Коли Будяка наш Барвінок обдер.
Лихий Довгоносик у ямці завмер,
А потім чкурнув із усіх своїх ніг.
(У нього три пари під черевом їх).
Як жаль, що Барвінок його не убив…
Багато біди цей жучок наробив.
Біжить Довгоносик. Вривається в дот,
В якому живе можновладний Осот.
Де пліснява й сирість, в закутті тіснім
Розсівся володар на троні своїм.
Шумує, вирує навколо смітник.
Щось тихо наспівує жук-гнойовик…
Кружляє Павук угорі, як циркач.
Стоніжки, танцюючи і носяться вскач.
На варті недремній стоїть біля стін
Лихих довгоносиків цілий загін.
А блазень Осота — маленьке тхоря,
Роззявивши пельку гукає «уря!»
До ніг припаде підлабузник Черв’як,
Та все це Осота не тішить ніяк.
Чого ж зажурився вельможний Осот?
Чоло почорніло від дум і турбот.
Йому хлібороби життя не дають, —
Плугами винищують, сапами б’ють.
Є в нього розвідник — пронозливий Лис.
Сьогодні прийшов від негідника лист.
«Мій царю Осоте! — написано в нім. —
Хай лихо не знайде дороги в твій дім!
Тобі я вклоняюсь мій царю, до ніг.
О горе! Барвінок мене переміг.
Зухвалий цей хлопець не зна перепон.
Я чув, що він руку заніс на твій трон.
Він хоче відняти у тебе скарби.
О царю великий, що-небудь роби!
Лишив цей Барвінок мене без зубів —
Самого Захрюку круг пальця обвів!
Він хоче забрати той скарб, що в зубах
Колись навесні я до тебе притяг».
Так ось чому журиться гордий Осот,
Чому в нього чорне чоло від турбот!
Фельдмаршал Тхоряка в цю мить доповів:
— Прийшов на прийом ад’ютант Будяків!
— Нехай уже зайде, — промовив Осот. —
Чого вони лізуть? Ну що за народ?
І тут Довгоносик до трону підліз.
Всі ноги побиті, розквашений ніс.
Заскиглив; — О царю! Наруга яка!
Твій ворог Барвінок убив Будяка.
Осот загойдався, гілляччям затряс:
— Вже скоро й комахи вбиватимуть вас.
— Яка там комаха! — Завив ад’ютант. —
Барвінок, мій царю, це справжній гігант!
(Дурив Довгоносик Владику свого,
Щоб той не повісив за втечу його).
— Звідкіль цей Барвінок? — питає Осот.

— Його Батьківщина —
Це Гнатів город.
Осот — до Тхоряки:
— Ану, не сиди!
Направ довгоносиків
Зграю туди!
Щоб з того городу,
Де ріс богатир,
Лишилась руйнація —
Мертвий пустир!..

Хлопчик живе у Ромащиній хатці,

В світлій, веселій, окремій кімнатці.
Ось що подумав Барвінок Хрещатий:
«Скоро Осота піду воювати.
Треба поправити трохи здоров’я,
Дуже ж велику дорогу пройшов я.
Тиждень чи два у Ромашки спочину.
Потім на царство Осотове двину».

Йде у маляток усе по порядку;
Рано уставши, роблять зарядку.
Потім біжать умиватись до ставу.
Потім Ромашка готує страву.
Страва виходить смачна і здорова.
Хлопчик рубає сокирою дрова.
Повно наклав їх уже в комірчині.
Весело так працювати хлопчині!
Знову Ромащина тиха оселя
Стала привітна, ясна і весела.
У квітнику, на городі, в садочку —
Всюди порядок, у кожнім куточку.
Дзвоник пасеться в зеленому лузі.
Кличуть увечері коника друзі.
Спритний Барвінок, хоча це і важко,
Їздити верхи навчає Ромашку.

Кінь виривався, брикався спочатку.
Та помалесеньку звик до дівчатка.
Так і навчилася дівчинка-квітка
Їздити верхи, як справжня джигітка.
Прилетіло Сонечко,
Сіло на віконечко,
Заспівало дзвінко:
— Гей, не спи, Барвінку!
Я літало над полями,
Над зеленими лугами —
Що там робиться сьогодні!
Сунуть хмарою — голодні.
Люті довгоносики,
Наче ті барбосики.
Ще й реве Орда носата:
— На город ідем
До Гната!
Поїмо всі буряки,
Постинаєм огірки.
Там, де пройдем
Ми, моторні,
Штурпачки лишаться чорні!
Довгонос найголовніший
Їм кричить: «Носи не вішай!
Вище ногу, ширше крок!
Гей, рубай, тягни носок!»
Стало ясно все Барвінку,
Він не думав ні хвилинки.
На коня негайно сів
І до лісу полетів.
Просить Дятла, добру птицю:
— Бий скоріше блискавицю:
«Птахоферма.
На Сідало П’яте.
Виручай мене, Півнику-брате!
Йде в степу довгоносяче військо,
Біляі вашої ферми вже близько.
Сунуть хмарою злі супостати.
Хочуть дідів город зруйнувати».
— Гей, — як кукурікне
Півень зозулястий:
— Курочки! Городу
Не дамо пропасти!
Сокотіти годі,
Підемо всі чисто
У широке поле
Довгоносих їсти!