Вілл Макінтош - Крижінка

Вілл Макінтош

Крижінка

Слова будили її м’якими поштовхами.

– Агов. Привіт.

Вона відчула, що на повіки падає світло. Якби вона зараз розплющила очі, світло ударило б у них, і довелося би прикривати їх долонею, пропускаючи промінці крізь щілинки між пальцями.

– Хочеш поговорити? – почувся м’який чоловічий голос.

І тут її думки прояснилися достатньо, щоб спитати себе, куди поділася її мати. Вона гукала у всі куточки своєї свідомості, і ніхто їй не відповів, а цього просто бути не могло. Коли вона впустила маму, викинути її стало неможливо. Це зовсім не те саме, що впустити маму до себе в домівку; відколи та поселилася у її свідомості, шляху назад не стало, бо не стало тіла, у яке мама могла би повернутися.

То де ж вона поділась?

– О, я знаю, що зараз ти вже прокинулась. Ну ж бо, спляча красуне. Поговори зі мною, – останнє було сказано пристрасним шепотом, і Міра подумала, що мусить прокинутись і розплющити очі. Вона спробувала зітхнути, але не змогла. Її очі широко відкрились від страху.

Над нею схилився підстаркуватий чоловік. Він посміхався, але Міра ледве завважила його, бо коли вона спробувала відкрити рота, щоб вдихнути, її щелепа пронизливо скрипнула, нагадавши крик чайки. Вдиху не було. Їй хотілось притиснути руки до обличчя, але вони теж не слухались. Ніщо не слухалось, окрім обличчя.

– Агов, чуєш? Як життя? – старий злегка посміхався, неначе боявся, що від широкої посмішки Міра може зламатися. Тепер вона роздивилася, що не дуже він і старий. Десь під шістдесят. Борозни на лобі й обабіч носа здавались глибокими тільки тому, що його обличчя було дуже близько – лиш трохи далі, ніж потрібно для поцілунку.

– Щось негаразд? – він простягнув руку і погладив її волосся. – Щоб керувати потоком повітря, треба стискати кутні зуби. Тобі хіба не показували?

Повітря справді йшло – легкий бриз свистів у горлі і виходив через рот і ніс. Він лоскотав крихітні волосинки у ніздрях. Вона стиснула зуби, і повітря зашипіло так сильно, що від видиху мали різко опуститися груди, але вони не опустилися. А може й опустилися, а вона просто не помітила, бо не змогла підняти голову, щоб подивитися.

– Де… – сказала Міра і тут же зойкнула від жахливого звуку свого голосу: глибокого, хрипкого, глухого – голосу створіння, що вилізло з болота.

– До цього треба звикнути. Я у тебе перший? Тебе ніхто не оживляв? Навіть для ознайомлення? – Думка про те, що він був у неї першим, що б це не значило, нібито робила йому приємність. Міра оглянула його, намагаючись упізнати. Він тішився її увагою, немов чекав того, що Міра йому зрадіє. Він не був привабливим – ніс був товстий і зовсім не по-аристократичному горбатий. Ніздрями він нагадував бика, а бровами – неандертальця, проте мав тонкі губи. Вона його не знала.

– Я не можу поворухнутись. Чому я не можу рухатись? – нарешті спромоглася спитати Міра. Вона спробувала озирнутися, наскільки змогла.

– Усе гаразд. Спробуй розслабитись. Ти можеш рухати тільки обличчям.

– Що сталося? – врешті змогла вимовити Міра.

– Дорожня пригода, – сказав він, занепокоєно вигнувши брови. Він звірився з чимось на долоні. – Доволі важкі травми. Розрив аорти. Права нога відірвана.

Права нога відірвана ? Її права нога? Їй не було видно нічого, крім чоловіка, що схилився над нею, і стелі золотистого кольору високо вгорі.

– Це лікарня? – спитала вона.

– Ні, ні. Центр знайомств.

– Що? – вона тільки зараз помітила, що в кімнаті звучать інші голоси, приглушені, серйозні, довірчі. Вона чула уривки розмов поруч:

– …якийсь нейтральний колір. Але як можна були вибрати фіолетовий?

– …востаннє я була на фестивалі Дейглов у сімнадцять…

– Це, взагалі-то, не я повинен робити. – Чоловік озирнувся через плече. – Зазвичай вони проводять ознайомлення, – він заговорив голосніше. – Агов? – він знову повернувся до неї обличчям і розгублено знизав плечима. – Бачу, все скинули на мене, – він зчепив долоні й нахилився до Міри. – Розумієш, справа в тому, що ти померла у тій катастрофі…

Кілька наступних фраз Міра не почула. Їй здалося, що її несе водою. Думка про те, що вона мертва, але все одно може чути того, хто повідомляє їй про це, здавалася абсурдною. Втім, це скидалося на правду. Вона не пам’ятала смерті, але відчувала якусь різку й чітку межу, яка відділила «зараз» від «раніше». Від цієї думки захотілося втекти, покинути своє тіло. Своє мертве тіло. Її зуби були зубами мерця.

– Твоєї страховки вистачило на глибоку заморозку, але повне оживлення, особливо після тяжких ушкоджень, страшенно дороге. Ось навіщо потрібні центри знайомств…