Павло Глазовий - Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

Розвернулись кури
Широченним строєм.
Півень генералом
Ходить перед боєм.
Він дає поради
Молодим курчатам.
Як їм довгоносих
Треба зустрічати.
…Суне військо враже
По курній дорозі.
Атаман пихатий
Певен в перемозі:
«Проведу успішно
Знищення городу —
Від царя одержу
Добру нагороду.
Я блискучий орден
Почеплю на шию».
Але раптом кури
Обірвали мрію.
Як напали зліва,
Як напали справа!
Бачить Довгоносик,
Що погана справа.
— Заривайтесь в землю! —
Він гукнув щосили.
Половину війська
Кури вже поїли.
Кури розправлялись
Люто з ворогами.

Із окопів клятих
Вигребли ногами.
Луплять літні кури.
Б’ють малі курчата.
Довгонос найстарший
Кинувся тікати.
Це побачив Півень
Із своєї гірки.
Зразу ж атамана
Ухопив за шкірку.
Потім ним як бахнув
Об тверду дорогу!
Знайшли з атамана
Тільки задню ногу.
Добру Довгоносик
Має нагороду…
Ото нехай знає,
Як робити шкоду!
Над царством Осота
Сорока кружля.
Вертлява сорока
Гукає здаля;
— Гей, царю Осоте,
Страшна новина;
Тобі не вдалася
З городом війна!

Лунає над нивами
Курячий сміх.
Там кури пожерли
Солдатів твоїх.
Почувши цю звістку,
Підскочив Осот.
Від царського крику
Затрясся весь дот.
Цар вдарив ногою
Жука-співака,
Роздер на шматки
Циркача-павука.
Бридкий і слизький
Підлабузник Черв’як
Під троном сховався,
Від жаху закляк.
З баюри напившись
Сирої води,
Цар вигукнув грізно:
— Тхоряку сюди!
Метнулися слуги —
Тхоряка прибіг,
Припав своїм писком
Цареві до ніг.
А цар його в боки
Підборами б’є:
— Фельдмаршале, дурню,
Де військо моє?
На царських хлібах
Розкохав ти пузце.
Лежиш, ледацюго,
І трощиш м’ясце!
Чому ти війська
Особисто не вів?
Ти вмить розігнав би
Курей і півнів.

Який ти фельдмаршал?
Ти просто свиня.
Знімаю із тебе
Високе звання!
Весь вік пам’ятатимеш
Гнатів город! —
І здер еполети
З Тхоряки Осот.
— Іди підмітайлом.
Бери помело.
Щоб духу тхорячого
Тут не було!
Поліз від Осота
Обідраний Тхір.
Узяв помело.
Впорядковує двір
І дума: «В яку ж я
Халепу заліз».
— Стривай же Барвінку! —
Шепоче під ніс.

Три дні і три ночі лютився Осот.
Найважчих думок передумав сто сот.
Як бути з Барвінком? Якщо він не вмре,
То прийде у царство і скарб забере.
Він, кажуть, могутній, він справжній гігант,
Недаром тікав будяків ад’ютант.
О ні, недаремно на нім опеклись
Звитяжний Захрюка і стріляний Лис.
Він, кажуть, гуля на баскому коні.
Не тоне в воді, не горить у вогні.
…Тремтіло все царство жуки й павуки —
Усі поховалися в нори й дірки.
Не дивно!
Чи ж може там бути базар.
Де думає думу розгніваний цар?
Забули сказать ми, — при царськім дворі
Служили три дами, мадами старі.
Найзліша була серед них Кропива,
Що мала у царстві великі права.
А друга мадам — то глуха Лобода,
Цареві — опора, підлеглим — біда!
Між них найхитріша була Блекота.
Підступна і підла, на вигляд свята.
Дізнавшись, що цар вже три ночі не спав.
Змарнів, почорнів, очманів, занепав,
Мадам Блекота ще ні світ ні зоря
Пролізла, мов шило, в покої царя.
Прийшла і сказала: — мій царю ясний,
Три дні і три ночі сидиш ти сумний…
Нічого не п’єш і, либонь, не їси.
Іще, боронь боже, і дуба даси!
На кого ж покинеш ти царство своє?
Скажи, що спокою тобі не дає?
Скривився Осот і сказав Блекоті:
— Я скрути такої не знав у житті!
Могутній Барвінок гуляє в степах,
Такий богатир, що подумати страх.
Тепер він в хатині Ромашки живе.
Задумує щось проти мене нове!
Мій скарб забере і завалить мій трон…
Ти кажеш — не сплю! Та який же тут сон?
— Хи-хи, — запищала мадам Блекота. —
Сказав би раніше, — це справа проста.
Давно мене викликать треба було б.
Не лізли б від думання очі на лоб.
Тут хитрість потрібна і розум тонкий…
— А в мене, — цар гаркнув, — хіба не такий?
— Тонкий, — відказала йому Блекота. —
Звичайно, тонкий, але тонкість не та!
У тебе — тонкий наче шерсть у Тхора,
А треба такого, як ніс в комара!
Забудь же, о царю про горе й біду, —
Я нишком Барвінка зі світу зведу.
Осот аж підскочив: — Ну, добре, стара!
Бажаю ні пуху тобі ні пера!