Олександр Волков - Чарівник Смарагдового міста

— Бідолашний! — сказала Еллі. — Ходімо з нами! Я попрошу Гудвіна допомогти тобі.

— Здрастуйте! Ой, дякую! — виправився Страшило і знову вклонився.

Далебі для опудала, яке прожило лише одну добу, Страшило був напрочуд ввічливим. Дівчинка допомогла йому зробити перші два кроки, і вони разом попрямували до Смарагдового міста шляхом, вибрукуваним жовтою цеглою.

Тотошкові спочатку новий супутник був не дуже до вподоби. Він гасав навколо опудала, обнюхував його, вважаючи, що в соломі є мишаче гніздо. Він неприязно гавкав на Страшила, вдаючи, що хоче його вкусити.

— Не бійся Тотошка, — сказала Еллі, — він тебе не вкусить.

— Та я й не боюся! Хіба можна вкусити солому? Давай я понесу твого кошика. Мені це не важко. Адже я не вмію стомлюватись. Відкрию тобі таємницю, — прошепотів він на вухо дівчинці своїм хрипким голосом, — я боюся лише однієї речі.

— О! — вигукнула Еллі. — Що ж воно таке? Миша?

— Ні! Витертий сірник!

Через кілька годин шлях погіршав; Страшило часто зашпортувався. Траплялися ями. Тотошко перестрибував через них, а Еллі обходила. Та Страшило йшов навпрошки, падав і простягався на всю довжину, але йому не було боляче. Еллі брала його за руку, підводила, і Страшило крокував далі, сміючись над своєю незграбністю.

Потім Еллі знайшла край шляху товсту гілку й запропонувала Страшилові замість ціпка. Тоді справа пішла на краще і хода Страшила стала твердішою.

Будиночки траплялися дедалі рідше, плодові дерева зовсім зникли. Край став безлюдним і похмурим.

Мандрівники всіли ся біля струмка. Еллі дістала хліб і запропонувала шматочок Страшилові, але той ввічливо відмовився.

— Я ніколи не хочу їсти. І це дуже зручно для мене.

Еллі не наполягала й віддала шматок Тотошку: песик жадібно проковтнув його й став на задні лапки, випрошуючи ще.

— Розкажи мені про себе, Еллі, про свою країну, — попрохав Страшило.

Еллі довго розповідала про широкий канзаський степ, де влітку сіро й курно, і все зовсім не так, як у цій надзвичайній країні Гудвіна.

Страшило уважно слухав.

— Я не розумію, чому ти так хочеш повернутися до свого сухого й курного Канзасу?

— Бо ти безмозке створіння, — погарячкувала дівчинка. — Дома завжди краще.

Страшило лукаво усміхнувся:

— Солома, якою я напханий, виросла у полі, каптана пошив кравець, чоботи зробив чоботар. Де ж мій дім? На полі, у кравця чи у шевця?

Еллі розгубилася і не знала, що відповісти. Кілька хвилин сиділи мовчки.

— Може, тепер ти мені розкажеш що-не-будь? — запитала дівчинка.

Страшило поглянув на неї з докором:

— Моє життя таке коротке, що я нічого не знаю. Адже мене зроблено лише вчора, тому я не маю уяви, що було раніше на світі. На щастя, коли господар мене змайстрував, він насамперед намалював мені вуха, і я міг чути, що робиться навколо. У господаря гостював інший Жуван, і найперше, що я почув, були його слова: «Але ж вуха завеликі!» — «Нічого, саме якраз», — відповів господар і намалював мені праве око. Я з цікавістю почав розглядати все, що робиться навколо, розумієш — адже я вперше дивився на світ. «А око підходяще! — зауважив гість. — Не пошкодував блакитної фарби!» — «Мені здається, друге вийшло трохи завеликим», — відповів господар, закінчивши малювати моє друге око. Далі він зробив мені із латки носа й намалював рота. Однак я ще не вмів говорити, тож не знав, навіщо мені рот. Господар одягнув на мене свого костюма й капелюха, з якого дітлахи позрізали дзвіночки. Я пишався. Мені здавалося, що я маю вигляд справжньої людини. «Цей хлопець чудово страхатиме вороння», — зауважив фермер. «Знаєш що? Назви його Страшилом!» — порадив гість, і господар погодився. Діти фермера весело загукали: «Страшило! Страшило! Лякай вороння!» Мене віднесли на поле, наштрикнули на кілок і залишили самого. Висіти було нудно, та злізти самотужки я не міг. Учора птахи ще боялися мене, а сьогодні вже звикли. Тут я й познайомився з доброю вороною, котра розповіла мені про мозок. Ото було б добре, аби Гудвін допоміг мені дістати мозок…

— Гадаю, він тобі допоможе, — підбадьорила його Еллі.

— Таки так! Незручно почуватися дурнем, коли навіть вороння глузує з тебе.

— Ходімо! — мовила Еллі, підвелася й подала Страшилу кошика.

Вечоріло, коли мандрівники увійшли до великого лісу. Гілки дерев звисали донизу і перетинали шлях, вибрукуваний жовтою цеглою.

Сонце сховалось, і стало зовсім темно.

— Як побачиш будиночок, де можна переночувати, скажи мені, — напівсонним голосом попросила Еллі. — Дуже незручно і страшно рухатись у темряві.