Олександр Волков - Чарівник Смарагдового міста

— Тебе, виходить, майстрували частинами, — глибокодумно зауважив Страшило. — А мене мій господар створив ураз…

— Найгірше попереду, — сумно розповідав Дроворуб. — Підступна Гінгема, видно, вирішила все ж доконати мене. Вона ще раз зачаклувала сокиру, і та розтяла мій тулуб на дві половини. Та, на щастя, коваль швидко дізнався про це і зробив мені залізний тулуб, прикріпивши до нього на шарнірах мою голову, руки і ноги. Але — на жаль! — я не мав більше серця: ковалю не вдалося його вставити. І я вирішив, що людина без серця не має права кохати дівчину. Я повернув моїй нареченій її слово вірності і сказав, що тепер вона звільнена від своєї обіцянки. Дивна дівчина чомусь зовсім цьому не зраділа, а сказала, що кохає мене, як і раніше, й чекатиме, коли я схаменуся. Що тепер з нею, не відаю: адже ми не бачились більше року…

Залізний Дроворуб зітхнув, і сльози покотились у нього з очей.

— Бережись! — злякано вигукнув Страшило і витер йому сльози блакитним носовичком. — Ти ж бо знову заіржавієш від сліз.

— Дякую, мій друже! — сказав Дроворуб. — Я забув, що мені не можна плакати. Будь-яка вода шкідлива для мене… Отже, я пишався своїм новим металевим тілом і вже не боявся зачарованої сокири. Мене страхала тепер лише іржа, але я завжди носив із собою маслянку. Та одного разу я забув її, потрапив під зливу і так заіржавів, що не міг зрушити з місця, доки ви не порятували мене. Я впевнений, що й цю зливу на мене наслала підступна Гінгема… Як це жахливо — цілий рік стовбичити у лісі і думати, що в тебе немає серця!

— З цим можна порівняти лише стирчання на кілку посеред пшеничного лану, — перебив його Страшило. — Щоправда, повз мене проходили люди і можна було розмовляти з воронами…

— Коли мене кохали, я був найщасливішою людиною, — продовжував Залізний Дроворуб, зітхаючи. — Якщо Гудвін дасть мені серце, я повернусь до країни Жуванів, оженюсь. Можливо, моя любка ще чекає на мене…

— А я, — вперто правив своєї Страшило, — вважаю, що мозок краще, ніж серце: коли немає мозку, то й серце ні до чого.

— А мені потрібне серце! — заперечив Залізний Дроворуб. — Мозок не робить людину щасливою, а щастя — це найкраще, що є на світі.

Еллі мовчала, бо не знала, хто з її нових друзів правий.

іс ставав дедалі глухішим. Віття дерев, сплітаючись угорі, не пропускало сонячних променів. На шляху, вибрукуваному жовтою цеглою, стояла напівтемрява.

Йшли до пізнього вечора. Еллі дуже стомилась, і Залізний Дроворуб узяв її на руки. Страшило плентав позаду, згинаючись під важкою сокирою. Нарешті зупинилися на ночівлю. Залізний Дроворуб зробив для Еллі затишний курінь із гілок. Дроворуб і Страшило всю ніч просиділи біля входу до куреня, прислухаючись, як дихає Еллі, та охороняючи її сон.

Нові друзі тихенько розмовляли. Для Страшила розмова та була на користь. Хоч у нього і не було ще мозку, але він виявився на диво здібним, добре запам'ятовував нові слова і з кожною годиною робив дедалі менше помилок під час розмови.

Вранці рушили далі. Шлях став веселішим, дерева знову розступилися обабіч, і сонечко яскраво висвітлювало жовті цеглини.

За бруківкою тут, видно, хтось доглядав: усе суховіття, збите з дерев вітрами, було зібране в купки обабіч дороги. Раптом Еллі помітила попереду стовп, а на ньому дощечку з написом:

Мандрівнику, поспішай!

За поворотом дороги здійсняться всі твої бажання!

Еллі прочитала напис і здивувалася:

— Що це? Хіба я звідси потраплю у Канзас до тата й мами?

— А я, — підхопив Тотошко, — відшмагаю сусідського Гектора, того хвалька, який запевняє, що він сильніший за мене?

Еллі зраділа і, забувши про все на світі, прожогом кинулась уперед. Тотошко, весело гавкаючи, побіг за нею.

Залізний Дроворуб і Страшило, захоплені цікавою суперечкою, що краще — серце чи мозок, не помітили, як Еллі побігла вперед і мирно крокували собі шляхом. Раптом вони почули зойк дівчини і лютий гавкіт Тотошка. Друзі поспішили до місця пригоди і встигли помітити, як щось кудлате й темне майнуло серед дерев і зникло в гущавині лісу. Біля дерева лежав непритомний Тотошко, і з його ніздрів текли струмочки крові.

— Що трапилося? — гірко запитав Страшило. — Напевно, Еллі схопив хижий звір…