Олександр Волков - Урфін Джюс і його дерев'яні солдати

Але він навіть подумки не наважився снувати свої дальші плани.

… Урфін Джюс чув про красу і багатство Смарагдового міста. Ще молодим він побував там, і приємні спогади не полишали його й досі.

Урфін бачив там дивовижні будинки, горішні поверхи яких нависали над нижніми, а дахи майже сходилися над вулицями. На бруківці завжди було похмуро й прохолодно, туди не проникали гарячі промені сонця. І в тій похмурості вулиць, де неквапливо прогулювалися мешканці міста, всі в зелених окулярах, таємниче зблискували смарагди, вкраплені не лише в стіни будинків, але й у бруківку… Скільки скарбів! Для їхньої охорони чарівник не тримав великої армії — все військо Гудвіна складалося з одного-єдиного Солдата, якого звали Дін Гіор. Проте йому і не потрібне було військо, бо самим своїм поглядом він міг спопелити полчища ворогів.

У Діна Гіора була одна турбота — доглядати свою бороду.

Що то була за борода! Вона спускалася нижче пояса, і Солдат розчісував її з ранку до вечора кришталевим гребінцем, а часом заплітав її, немов косу.

З нагоди свята Дін Гіор показував на площі солдатські вправи на втіху роззяв. Він так хвацько орудував мечем, списом і щитом, що глядачі були від цього неймовірному захваті.

Коли парад закінчився, Урфін підійшов до Солдата і спитав:

— Вельмишановний Діне Гіоре, не можу не висловити вам свого захоплення. Але скажіть, де ви навчалися всіх оцих премудрощів?

Полещений Солдат відповів:

— У давнину у нашій країні частенько бували війни, про це я вичитав у літописах. Я розшукав старовинні воєнні рукописи, де розповідається, як начальники навчали солдат, якими були військові вправи, як віддавались накази. Я старанно все те вивчив, використав на практиці… І ось результати!..

Щоб засвоїти військові вправи Солдата, Урфін вирішив зайнятися з дерев'яним клоуном.

— Гей, клоуне! — вигукнув він. — Де ти?

— Я тут, хазяїне, — обізвався писклявий голос із-за скрині. — Ти знову битимешся?

— Вилазь, не бійся, я на тебе не гніваюсь.

Клоун виліз зі свого сховища.

— Зараз я подивлюся, на що ти здатний, — сказав Урфін. — Марширувати вмієш?

— А це що таке, хазяїне?

— Називай мене не хазяїном, а повелителем! Це я і тобі кажу, шкуро!

— Слухаю, повелителю! — в один голос відповіли клоун і ведмежа шкура.

— Марширувати — це означає ходити, карбуючи крок, повертатись за наказом направо, наліво чи кругом.

— Клоун виявився досить тямущим і переймав солдатську науку швидко, але він не міг утримати дерев'яну шаблю, яку вистругав Урфін: у нього не було пальців на руках.

— Доведеться моїм майбутнім солдатам робити гнучкі пальці, — вирішив Урфін Джюс.

Навчання тривало до вечора. Урфін стомився командувати, а Клоун весь час був свіжий і бадьорий, не виявляв ніяких ознак утоми. Звичайно, так і мало бути, бо хіба може стомлюватись дерево?

Під час навчання ведмежа шкура з захопленням дивилась на свого повелителя і пошепки повторювала всі його накази. А Гуамоко презирливо мружив жовті очиська.

Урфін був у захваті. Але тепер його мучила тривожна думка: що, як у нього викрадуть живильний порошок? Він замкнув двері на три засуви, забив комірчину, де стояли відра з порошком, і все-таки спав неспокійно, прокидаючись від найменшого шарудіння чи грюкоту.

Тепер уже можна було повернути господиням узяті в них дека — воші вже були не потрібні столяру. Джюс вирішив з'явитися в Когиді урочисто. Тачку він переобладнав на візок, щоб запрягати у нього ведмежу шкуру. І тут він згадав підслухану розмову між шкурою і пугачем.

— Слухай-но, шкуро! — мовив Джюс. — Я помітив, що ти дуже легка і нестійка під час ходи, тому вирішив напхати тебе тирсою.

— О, повелителю, який-бо ти мудрий! — захоплено вигукнула простодушна шкура.

У сараї лежали цілі купи тирси, і задуману операцію Урфін здійснив хутко. Потім він замислився.

— Ось що, шкуро, — сказав він. — Я дам тобі ім'я.

— О, повелителю! — радісно вигукнула ведмежа шкура. — І це ім'я буде таке ж довге, як і в пугача?

— Ні, — сухо відповів Джюс. — Навпаки, воно буде коротке. Ти називатимешся Топотуном — ведмедем Топотуном.

Добродушному ведмедеві нове ім'я дуже сподобалося.

— Ой, як це здорово! — вигукнув він. — У буде найкраще ім'я у Блакитній країні. То-по-тун! Нехай-но тепер пугач спробує задерти носа!

Топотун важко затупав із сарая, радісно бурмочучи: