Олександр Волков: Жовтий Туман

Гуррікапові залишалося одне: надовго приспати Арахну. Він покопався в книзі заклинань і виявив, що найдовший термін зачарованого сну, який можна наслати на злу чарівницю, — п'ять тисяч років.

— Ну що ж, термін підходящий, — в задумі пробурмотів Гуррікап. — Можливо, за цей час вона відвикне чинити зло… Але тут написано, що для успіху чародійства я маю зібрати всю силу волі, а найголовніше — мені треба бути поряд з Арахною, коли я вимовлятиму заклинання, інакше воно не подіє. А це найважче…

Від усіх розвідників — звірів і птахів — Гуррікаи знав, що Арахну заскочити зненацька неможливо. Навколо неї сновигали гноми, вони попереджали свою володарку про найменшу небезпеку. І, крім того, чаклунка вміла набувати подобу, яку тільки захоче. Вона могла перевернутися лисицею чіт пугачем, квітучою яблунею чи сухим пнем. Щоб її зловити, потрібна була неабияка хитрість.

Гуррікап ґрунтовно підготувався до виконання свого задуму. Він вивчив довге й страшне заклинання напам'ять, щоб у потрібний момент не відволікатися і не зиркати по рядках магічної книги. Після цього він покликав на допомогу всіх лісових звірів і птахів. Звірі і птахи охоче відгукнулися на заклик чарівника. Арахна так усім допекла, що вони раді були спекатися злої феї.

У призначений день і годину долину, де було сховище Арахни, оточили незліченні стада всілякої звірини. Прийшли бізони й тури, леви й тигри, гієни, шакали, вовки, борсуки та зайці, миші та пацюки, по гіллях дерев стрибали опосуми, куниці й білки. В небі клекотали зграї орлів, кондорів, яструбів, сокотали сороки, каркали ворони, краяли повітря швидкими крилами ластівки…

Страшенний ґвалт і гамір переповнили довкілля. І все це незліченне воїнство грізно насувалось на сховище Арахни, оточуючи його зусібіч. Вів це воїнство велетень з розкуйовдженими сивими кучерями, з палаючими гнівом очима. Трубним голосом, що перекрив шум його різномовної армії, Гуррікап сповістив:

— Виходь, Арахно! Настав час відповідати за всі скоси і тобою злочини.

Серце чаклунки затремтіло від страху. Спочатку вона сподівалася відсидітися в печері, але зрозуміла, що тут її найлегше схопити.

І вмить з печери вилетів орел, спробував загубитися в орлиній зграї. Дарма! Орли були готові почастувати незваного прибульця такими добрячими ударами лап і крил, що фальшивий орел миттю перекинувся ластівкою, яка загубилася в гущі прудких пташок. Але ті теж ґав не ловили й відразу розпізнали обманщицю.

Арахна не здавалася. Серед мишачого полчища, яке густим килимом вкрило землю, з'явилася ще одна, мабуть, стотисячна миша, але її теж негайно виявили. Дика кішка міцно схопила її кігтями і, задихаючись від радості, уривчасто пронявчала:

— Вона тут! Я тримаю її, повелителю!

Не гаючи ні секунди, Гуррікап став навколішки серед мишей, що кинулись урозтіч, і швидко-швидко прочитав своє заклинання.

І, о диво! На землі на весь свій гігантський зріст розпростерлася чаклунка Арахна. Вона заснула глибоким сном, яким віднині їй судилося проспати п'ятдесят віків!

Чарівник подякував звірам і птахам за дружну допомогу, і ті швидко розсіялися полями й лісами. Гуррікап у задумі стояв над сплячою феєю, і раптом до його слуху долинув слабкий голос. Придивившись, чарівник розгледів гнома, який видерся на груди чаклунки. Сивобородий Антрено звернувся до Гуррікапа:

— Могутній повелителю! Ти приспав нашу володарку, і ми не сміємо чинити наперекір твоїй волі: Арахна справді накоїла багато лиха. Але вона була доброю до нас, і ми не хочемо, щоб шакали й гієни розтягли по шматках її тіло. Дозволь нам відвезти її в печеру і там вартувати, поки не настане час її пробудження!

Гуррікап усміхнувся:

— Ви — добрі маленькі істоти, і я хвалю вас за вашу турботу. Робіть з вашою володаркою, що хочете, я не маю наміру вбивати її, я подбав лише про те, аби вона більше не чинила зла.

Гуррікап попростував до себе в замок, а гноми під керівництвом Антрено взялися за роботу. Незважаючи на маленький зріст, вони були вправними майстрами. Одні з них виготовили довгу колісницю, а інші прибрали кам'яне ложе, яке розміщалося в далекому, найтеплішому і затишному кутку печери, і встелили його товстим шаром свіжого моху.

Потім сотні гномів, немов мурахи, обліпили гігантське тіло сплячої повелительки, з допомогою блоків і важелів звалили його на колісницю, відвезли до печери і з величезними зусиллями вклали на ложе.