Ярослав Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

Легка тінь нашого Митькозавра змигнула востаннє перед моїми очима і зникла назавжди.

Василь закашлявся і знов пустив ротом фонтанчик.

– А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.

– Ах ти ж… Ах ти ж брахіцефал, – засичав я, підступаючи до нього. – Ах ти ж виплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но виб’ємо йому бубни!

– Та кинь, Сергію, – озвався Митько. – Давай краще подякуємо йому, – мовив раптом.

– Подякуємо? – дурнувато гигикнув Василь. – За що подякуєте?

Я теж здивовано зиркнув на Митька.

– Васю, – почув я голос мого друга. – А що ти знаєш про стегозаврів?

– Стегозаврів? – перепитав той.

– А про археоптерикса?

– Кого-кого?

– А про індрикотеріїв? – не став навіть повторювати Митько.

– Та йди ти зі своїми птеріями.

– Так от, Васю, ми тобі вдячні, Васю, за те, Васю, що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ми, Васю, відкрили для себе такий світ, якого тобі, Васю, і не снилося. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні.

– Но-но, легше там, – озвавсь Василь. Він уже трохи оговтавсь, і видно було, як допекли й дошкулили йому Митькові слова.

– От за це й спасибі тобі, Васю, – не звернувши уваги на цей застережливий вигук, закінчив Митько. – Ходімо, Сергію.

I ми пішли. А Василь лишився на піску – мокрий і жалюгідний.

Ніхто з нас не зронив і слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. Я крокував поруч із Митьком і думав: «Як здорово минув у нас цей місяць».

«А колекція? – нараз виринуло в моїй пам’яті. – А як же колекція? Але ж у нас попереду ще півліта, – тут же заспокоїв я себе. – Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».

Поки ми з Митьком…

Що перше спадає на думку, коли думаєш про письменника Ярослава Стельмаха? Мабуть, його безмірна любов до слова, до мов. Найперше – побожне ставлення до рідної, української мови. «Для мене кожне українське слово на вагу золота», – бувало, повторював він, заглиблюючись у літературні й словникові мовні розсипи, синонімічні, антонімічні ряди, а також заслуховуючись усними діалектними говірками.

Дуже важливим чинником було його україномовне оточення, неповторна мова батька Михайла Стельмаха, класика української літератури, спілкування змалечку з блискучими письменниками: Максимом Рильським, Платоном Вороньком, Андрієм Малишком.

Через відсутність переднього зуба трирічний Славко не вимовляв букву «с», тому Юрій Збанацький, даруючи йому свою дитячу книжечку, написав: «Маленькому Славику Стельмаху (Шлавику Штельмаху)».

«Ярославу Стельмаху від автора – старої тітки Оксани», – так написала відома дитяча письменниця Оксана Іваненко.

А ось що бажає на своїй збірці усмішок Остап Вишня: «Хорошому хлопчикові Славкові Стельмаху – на день народження. Як вивчишся – будеш читати діда Вишню і згадувати 30 листопада 1955 року, м. Київ».

Зростав він у «літературному» письменницькому будинку, на якому зараз ви можете побачити безліч меморіальних дощок нашим видатним письменникам (на розі київських вулиць Б. Хмельницького і М. Коцюбинського). Не полінуйтеся прогулятися цими старими вуличками й уважно роздивитися дуже цікаві пам’ятки.

У ті часи (а народився Ярослав Стельмах 1949 року) українську мову нечасто було чутно у Києві, власне, як і в інших великих містах – наслідок витіснення нашої мови ще з часів Російської імперії. Тож великою мірою завдяки саме українським письменникам нашу мову не було знищено остаточно. Кількість українських шкіл по містах меншала й меншала. В інститутах більшість предметів викладалися російською.

Але маленький Ярослав (як і багато дітей інших письменників) навчався у чудовій українській школі, в минулому – гімназії Павла Галагана. Піднімаючись від Хрещатика вулицею Богдана Хмельницького, непарною лівою стороною, ви побачите Музей української літератури. Ось там тоді й була знаменита київська школа № 92, тогочасний острівець українського слова. Подивіться і ви на цю будівлю вишуканої архітектури, зайдіть до надзвичайно цікавого музею, дізнайтеся захоплюючу історію про фундатора гімназії і про те, хто такий Павло Галаган.

Отже, як ми бачимо, Ярослав дорослішав і мужнів серед чарівного звучання чарівної рідної мови, такої солодкої й дорогої для нього.