Ярослав Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

– Туди!

– Туди! – тривожно озвалось у мене в животі.

Пробігши ще трохи, ми засапано зупинились. Метрах в семи од берега щось булькало.

– Он, – присвітив я бульбашки, що з’являлися на поверхні.

– В о но, – потвердив Митько, трохи непевно ступаючи у воду.

– Куди? – схопив я його за руку. – Ти що?

– Пусти!

– І не подумаю. Назад! Ти що, збожеволів! Щоб під воду затягло? Як дурне теля? Не здумай лізти, – тягнув я його що було сили.

– Та добре вже. Не полізу, – сердито озвався він. – Пусти.

Ми стояли по коліна у воді і дивились на ті дивні бульбашки. Ще хвилина, і все затихло.

– Ну от, – порушив мовчанку Митько. – Все. Ех, така нагода!

– Схопило б тебе за ногу, була б тобі нагода!

– При чому тут нога! Хіба ти не розумієш? Це ж, може, єдиний шанс. І так безглуздо його втратити.

– Так-то воно так, – і собі зітхнув я. – Але ж не ризикувати життям!

– А всі великі дослідники! Багато б вони відкрили, якби не ризикували? А ти все зіпсував! Та якби вони були такі, як ти, світ, мабуть, не знав би й половини того, що знає тепер!

– Такі як я! Так, виходить, я винен у тому, що не пустив тебе, може, на вірну смерть? А коли б воно тебе вхопило, мені що, ліхтариком його по голові бити? Воно і мене разом із ліхтариком проковтнуло б!

– Ну добре… Це я так, спересердя, – промимрив Митько. – Тс-с-с, – прошепотів, торкнувшись мого плеча.

– Що?

– В кущах зашаруділо.

– Та вже вчувається, – махнув я рукою. – Ходімо.

– Ходім. – Ми повернулися до куреня і залізли всередину. – Ну, то вигадки чи не вигадки? – з’єхидничав Митько.

– Мабуть, таки правда.

– «Мабуть»… Ще й зараз не вірить! Хочеш, я тобі почитаю?

– Я хочу спати.

– То ти засинай, а я читатиму. Про палеозойську еру, згода?

– Читай, краще запам’ятаю.

– То слухай: «Якби ми з вами опинились у лісі кам’яновугільного періоду, то навряд чи у вас склалося б приємне враження…»

– Авжеж, – ліниво погодивсь я.

– Що?

– Авжеж, кажу.

– А-а… Ну слухай далі. Я вибірково…

– Давай.

– «…Лиш зрідка мертву тишу порушував плюскіт води: то по болоту брьохали тварюки, що виглядом своїм нагадували саламандр, але набагато більших за розмірами, – стегоцефали».

«Цікаво, – думав я під Митькове бурмотіння, – хто ж усе-таки живе в нашому озері? Чи дізнаємося ми про це коли-небудь?»

– «…Іноді в повітрі пролітали величезні хижі бабки, розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів…» – усе тихше й тихше звучав голос мого друга. Аж ось і зовсім замовк.

Я брів болотом. Усе навкруг справляло навряд чи приємне враження. Товсті стовбури плаунів були вкриті листяними подушками з рубцями від опалого листу, а саме листя звисало лише з горішніх гілок. Лепідодендрони спліталися кронами із сигіляріями, створюючи вічну півтемряву. Коли-не-коли наді мною пролітали бабки з розмахом крил до сімдесяти п’яти сантиметрів, а здоровенні павуки, таргани та скорпіони сердито блимали з густих чагарників. Ось неподалік почувся плюскіт води: якась тварюка насилу виповзла на берег з рибиною в пащі. «Стегоцефал, – безпомилково визначив я. – Перші наземні хребетні».

Десь неподалік затріщали гілки, все ближче і ближче – на відкриту галявину вискочило двоноге страховисько разів у три вище за мене і вишкірило зуби. «Тиранозавр, – жахнувсь я, – страшний ворог усіх наземних тварин. Але ж він повинен з’явитися пізніше. Хоча б так мільйонів на сорок років». Але роздумувати було ніколи. Хижо прискаливши око, тварюка кинулася на мене. Хутко зірвав я з плеча рушницю, приціливсь… і тут тільки помітив, що в руках у мене не зброя, а сачок. Ще сьогодні я ловив ним метеликів, а зараз тебе самого, як ту комаху… Ось іще один крок могутніх лап, хижак хапає мене передньою кінцівкою за руку…

– А-а-а-а! – б’є мій зойк у верхівки дерев. Роззявляється страшна паща і Митьковим голосом кричить:

– Сергію, Сергію, що з тобою, га? Прокинься, Сергійку!

Розплющую очі. Наді мною схилився з ліхтариком Митько, стискаючи рукою мій лікоть.

– Тобі що, снилося щось страшне?

– Нічого мені не снилося, – сердито одказую. – Одпусти руку, чого ти вчепився в неї своїми пальцями?

– Ну, пробач! Тобі боляче, так?

Та це ж людина! – вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, поваливсь униз.

– Зовсім мені не боляче. Це все твої читання дурні вголос. Скінчив уже?