Ярослав Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.

Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.

Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую – її оддирають від мого вуха.

Наді мною схилився Митько.

– Сергію, а якщо нам…

Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.

– Що нам?

– Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…

– Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!

– А якщо відпустить?

– Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?

– Там. Адже Василь казав, що в о н о тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.

– Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!

– Та не замерзнемо. Не бійся.

– Я і не боюсь. А от бабуся…

– Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?

І він вибіг із хати.

Повернувся за п’ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.

– Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.

І ми рушили до озера.

Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.

– А якщо то й справді якийсь звір? – обернувсь до мене Митько. – От було б здорово! І ми першими його побачимо.

– Ну, побачимо, а далі? – я був настроєний скептично.

– Сфотографуємо!

– А далі?

– У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.

– І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.

– Чому це?

– Усі ж повмирають.

– Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, – мріяв він.

– І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.

– Посередністю! – зобидивсь Митько. – У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік.

– А в тебе з малювання!

– Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.

– А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.

– Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.

– Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.

Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий для сварки настрій миттю щез.

– Давай я понесу, – примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.

Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.

– Я піду посплю, – мовив надвечір Митько, – а о другій годині ночі зміню тебе.

– Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.

– Годинник у кожної людини отут, – постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. – Потрібно тільки знати, як ним користуватись.

– І як?

– Дуже просто. Перед тим як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: «Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій…» Потім походиш трохи і знову: «Мені треба встати о другій…» І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо, – чи по рибу, чи по гриби.

– А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся?

– Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш. Зрозумів?

– Зрозумів.

– То вартуй, а я пішов спати.

– А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що – до ранку сидіти?

– Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. – І Митько зник у курені.

Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття – живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається – жалкує за згаслим днем нічна птаха: