Ярослав Стельмах - Митькозавр iз Юрківки

– Зараз прибіжить.

– Ну, то ще побачимося, – потюпав він до хвіртки.

– Митю, – загукала бабуся. – Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? – посміхнулась до мене.

– Ще й як, – кинувся до вмивальника Митько.

– Ну, як там у вас, все гаразд удома? – цікавилась бабуся.

– Угу, вше, – ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.

– А як доїхали?

– Добре, – одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.

– То чому ж тато не повідомив? – допитувалась бабуся. – Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.

– Не знаю, – відповідав Митько, наливаючи собі киселю. – Ми й самі дивувалися.

– Телеграми не дали, – не вгамовувалася старенька.

– Телеграми! – скрикнув Митько.

– Ну так, що ж тут дивного?

– Телеграми! – мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.

– Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.

– Ох, я ж розтелепа! – скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. – Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім…

– Забув про телеграму? – закінчила бабуся. – Еге ж?

– Еге ж.

– Ех ти, – провела рукою по Митьковій голові. – Наїлися?

– Наїлися, спасибі, – дружно закивали ми.

– А тепер куди?

– Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку…

– Ну, ідіть, ідіть. Таж на обід не запізніться.

Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в’їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха.

«От капосна», – думаю я собі, коли це:

– Агов, Демидівно, – чийсь пронизливий голос. – Діждались-таки онучка?

– Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.

– А де ж то вони, чи вже подалися кудись?

– Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспати.

– А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед, – найшла чим хвалитись! – та гайда з двору.

«Ага, так це баба того Василя, – подумав я. – Ану-ну», – і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.

– Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.

– Га? – сонно озвавсь той.

– Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.

– Тю! То це треба мене будити, – позіхнув товариш. – Хай собі хоч сто баб, що тобі до них?

– Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.

– Ціка-аво, – знов позіхнув товариш. – Що там цікавого? – І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. – Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я – сачки, та й підемо.

– Зразу? – скрививсь я.

– А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі, скільки хочеш.

– Ага, назбираєш за три дні.

– Хіба це довго? Сачком – раз, в морилку – два, в коробку – три, шпилькою – чотири. От і все!

– А курінь?

– Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.

– О, – полегшено зітхнув я. – Оце я тебе пізнаю. А то аж злякався спершу. Звідки, думаю, такий запал.

– А як же інакше, а як же інакше, – виспівував Митько, заглядаючи в піч. – О, щось вариться. Чудово! – вибіг із хати.

– Доброго ранку, бабуню, – чути було вже знадвору. – Погодуєте нас?

І ось на столі парує молода картопля, притрушена кропом, і сало, і сметана, і кисле й солодке молоко…

І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.

– А головне, – казав дорогою Митько, – ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя – ні слова.

– Так, – погодивсь я, – бабуня що треба.

– А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані – то город сапають, то по господарству… А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни і не схожі. Подивишся – ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати – поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицалась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.