Джемма Елвін Гарріс - Чому зебри смугасті? Серйозні питання від маленьких людей, на які відповідають великі люди

запитує Кейтлін, 9 років

Тоні Робінсон, актор, письменник і телеведучий, відповідає:

Мабуть, було б нечемним не відповісти на поставлене запитання. Так само, як і відповісти на питання іншим питанням. Та тільки не в цьому випадку. Бо на це складне питання я мушу запитати у відповідь: «А що таке музичний інструмент? Як археологи можуть відрізнити його від будь-якої іншої знахідки?».

А наші долоні, коли ми плескаємо, теж музичні інструменти? Якщо так, то найдавнішим інструментом можна вважати руки найдавнішого кістяка. А як щодо каменів? Якщо вдарити по одному – буде звук. Ударити по меншому чи більшому – звук буде інакший. Візьміть три камені – і вийде ксилофон. Однак на заняття музикою мало хто носить у футлярі каміння, еге ж? Його можна вважати тимчасовим музичним інструментом – погрався і викинув.

Можливо, під музичними інструментами ми маємо на увазі щось таке, що виготовляють та зберігають спеціально для створення музики, як-от, наприклад, знайдені археологами трубочки з порожнистих кісток з отворами віком понад 45 000 років, що підозріло нагадують флейти. Хоча нічого не можна сказати напевно. Можливо, отвори були зроблені із цілковито іншої причини. Скажімо, їх використовували як робочий інструмент, прикрасу або дитячу забавку.

Точно можна стверджувати лише те, що приблизно 35 000 років тому люди вже грали на барабанах, вистукували на ксилофонах і висвистували на флейтах і трубах, які виготовляли з кісток крил стерв’ятників і бивнів мамонтів. Оце тоді, мабуть, галас стояв!

запитує Джумайна, 7 років

Докторка Еллі Кеннон, лікарка-терапевт і телеведуча, відповідає:

Не всі знають, але за баланс і стійкість наших тіл відповідають – як це не дивно – наші вуха. Вони допомагають нам і слухати, і зберігати рівновагу. Якщо розібратися, система досить винахідлива.

Усередині вуха, поруч із мозком, містяться три крихітні вигнуті трубочки, наповнені рідиною.

Трубочки ці вкриті ще дрібнішими волосинками, що коливаються в рідині, мов водорості на морському дні. Волосинки передають до мозку повідомлення на зразок «Ого, ми сьогодні жвавенькі» або ж «Гарно лежунькаємо».

У стані спокою рідина у вухах завмирає і стає схожа на поверхню тихого ставка, і волоски сигналізують мозку про те, що ми стоїмо чи сидимо на місці. Коли ж ми починаємо крутитися навколо себе, рідина розхитується, мов хвилі бурхливого моря, а волоски хутко рухаються і миттєво повідомляють про це мозку. Проблема в тому, що коли ми зупиняємося, рідина продовжує рух.

Оскільки рідині потрібен деякий час, щоб зупинитися і припинити розхитуватися, протягом кількох митей волоски надсилають оманливі сигнали. Тіло вже зупинилося, але мозок про це ще не знає. Саме невідповідність між рухами тіла й сигналами мозку викликає запаморочення.

Пригадую, я теж у дитинстві любила вдавати дзиґу, хоч це й закінчувалося врізаннями в мамин журнальний столик.

запитує Азаан, 7 років

Лі Діксон, колишній футболіст «Арсеналу» та збірної Англії, а нині телевізійний футбольний аналітик, відповідає:

У дитинстві, коли мені було лише сім чи вісім років і я жив у Манчестері, я тільки й робив, що грав у футбол. Грав і в школі, і на майданчику, і просто на вулиці. Тоді вулиці ще були не такими велелюдними й мама могла за мною наглянути. Якщо пускався дощ, ми грали навіть удома повітряною кулькою замість м’яча.

Скільки себе пам’ятаю, завжди мріяв стати футболістом. Мій тато ще в 1950-х роках був професійним гравцем моєї улюбленої команди «Манчестер Сіті». А ще в моєму дитинстві випустили найкращий у світі фільм під назвою «Віллі Вонка й шоколадна фабрика». Я дивився його щоразу, коли його показували, і був просто зачарований золотими квитками із шоколадних плиток. Вони настільки припали мені до душі, що я вигадав собі інший золотий квиток. Не такий, що дозволяє потрапити на шоколадну фабрику Віллі Вонки, а такий, що допомагає укласти професійний контракт із командою «Манчестер Сіті». Хіба не круто?

Звісно, це була лише вигадка й ніякого золотого квитка насправді не існує. Однак мої мрії стали поштовхом до моєї наполегливої і старанної роботи над собою, і вже в липні 1983 року мені пощастило підписати контракт із футбольним клубом «Бернлі».