Ульф Старк - Диваки і зануди

Оскільки всі усміхалися, то й Інґве усміхнувся.

Дідусь сьорбнув чаю — щоб швидше змити всі ті усмішки. І тут його здушив кашель, а в грудях заклекотіло так, що він аж скрутився.

— Що це за чай? — прохрипів він, коли його трохи попустило. — Тьху! Де ви взяли таку гидоту? Та це ж якісь помиї! Ви хочете мене отруїти?

Інґве, який заварював чай, занепокоєно завертівся на стільці.

— Хіба не краще… Мені здається, нам треба зателефонувати у лікарню, — почав він.

— Помовч, любий Інґве, — мовила мама і поклала свою руку йому на плече.

— Хто цей блазень? — спитав дідусь, киваючи головою на Інґве. — Що він тут робить?

— Я його люблю, тату, — відповіла мама. — Хоч і не знаю, за що.

Мама стомлено зітхнула.

— Он як, — сказав дідусь. — Що ж, так буває. У мене вже катма сили. Я цілий ранок ходив надворі. А мені не можна стільки ходити. Пора прилягти. Я поки що піду до Симониної кімнати.

І він піднявся сходами нагору й зник.

— Не забудьте повернути чоботи! — крикнув він звідти.

Місяць світив у незашторені вікна. Надворі було вітряно, і на стінах відбивалися рухливі тіні від гілля дерев та кущів. Я втопила голову в подушку й щосили вп’ялася зубами в білу наволочку.

— Я не хочу! — крикнула я в подушку. — Чуєш, Господи? Ти не маєш права!

Цього дня я не пішла до нової школи, як думалося. Ми поїхали до Рокста, де була лікарня. Там ніхто не міг збагнути, як дідусь до нас дістався. Адже він ледве клигав між ліжком і туалетом. Казали, що його ледве носили ноги. Всі хотіли, щоб ми негайно привезли дідуся назад. Інґве вважав так само. Було б краще, якби він перебував там, де є можливість його доглядати, твердив Інґве. Задля його ж безпеки. Окрім того, у дідуся проявлявся старечий маразм. Інґве у всьому погоджувався з лікарями. Але мама не мовила ні слова. Вона мовчки збирала дідусеві речі. Їх було небагато.

У другому кутку палати сидів товстенький дядечко з лагідними очима і їв банани. Здавалося, він не прислухався до наших розмов. Та коли я вже йшла до дверей, поманив мене пальцем до себе.

— Переказуй вітання Іванові, — мовив він. — Скажи, що без нього наш оркестр накульгує. Нікому грати на віолончелі й часом бурчати.

Очевидно, дядечко й справді журився.

— Бозна-хто тепер прийде на його місце, — додав він.

Інґве невдоволено волік віолончель.

— Вибирай, любчику, — заявила мама, коли ми сіли в автомобіль. Вона так лютувала на Інґве, що гнала, як навіжена, і той тільки зіщулився на задньому сидінні й перелякано водив очима. — Або ти вибираєшся геть, або змиришся з тим, що батько житиме у нас.

Я сподівалася, що Інґве вибереться геть.

За вікном упала зірка, і я пригадала, як ми з дідусем дивилися на зірки в його телескоп того літа, коли відпочивали на Мейї. Я нишком загадала собі бажання, щоб він ніколи не помер.

Мені здавалося, що дідусь був завжди. Він показував мені квіти і птахів і давав їм назви. «Тебе звати ялина, а ти, комашко, муха! А тебе, мала шалапутнице, звати плисочка!» — казав дідусь і тицяв на них своєю патерицею, ніби сам Господь Бог. Це він навчив мене плавати й давати здачі забіякам. Він навчив мене читати і лихословити. Щоправда, не зумисне, а мимоволі. Я сама того навчилася, коли чула, як він час од часу спересердя на когось лаявся.

— Де вона такого нахапалася? — скрикнув він, уперше почувши від мене лайливе слово.

— У тебе, голубе, — відповіла бабуся, яка тоді була жива, — у тебе.

— Чортзна-що! — обурився дідусь.

А тоді згадав, які слова в нього часто злітали з язика, і задоволено засміявся. Загалом йому страшенно подобалося бути Богом Отцем. Щодо Отця, то йому довелося ним бути, оскільки я не знала більше ніякого тата. А роль Бога він узяв на себе сам.

Але тепер я просила іншого Бога, в існуванні якого не була певна, щоб він не забирав у мене дідуся.

— Краще забери Інґве! — благала я, відчуваючи нестерпний біль і злість. — Боженьку пресвятий, забери того зануду!

Потім я заснула, і мені снився дідусь — ніби він плив морем у кріслі-гойдалці. Він сидів спокійно, потягуючи сигару, а крісло гойдалося на хвилях і, минаючи човни та серфінги, прямувало до небокраю. Його золотий годинник сяяв, мов ясна зірка, що пускала сонячних зайчиків.

Я прокинулася від того, що хтось легенько посмикував мене за мочки вух.

— Агов, любонько-голубонько, — прошепотів він. — Як ти?

— Препогано, — відповіла я і заплакала.

Дідусь потерся своїм масивним носом об мого — так, як і тоді, коли я була мала. Вуса лоскотали мене, і сам він приємно пахнув землею. І я, як і раніше, коли він був добрим мудрим Богом, а я малою шмаркачкою, яку він любив, розповіла йому все — про переїзд, про Кільроя, про Інґве, маму і про те, що мені несила думати, ніби його колись не буде. І поки я плакала, мене охопило відчуття, що в мене всередині утворилася тверда грудка злості, яка билася замість серця. Чого це все на мене звалилося? Чого всі ці неймовірно сумні події мали статися водночас?