Ульф Старк: Диваки і зануди

— Візьмемо собі, — мовила мама. — Якщо вже нею ніхто не заохотився.

Дорогою назад я сиділа поруч із кришталевою люстрою. Вона подзенькувала на поворотах. А так в автомобілі панувала тиша. Нам було сумно й не хотілося говорити про те, що думалось. Мама намагалася їхати поволі, щоб я могла помітити Кільроя, якщо він тюпашитиме дорогою.

Але він не тюпашив дорогою. Ми зробили чималий гак і об’їхали місто вздовж і впоперек. Було очевидно, що ніхто з нас не хоче повертатися в порожнечу з картонними коробками. Ми зупинялися біля Хмільника та інших парків і всюди його видивлялися. Може, він подався шукати місце, де є інші собаки. Якщо так, то він не повинен відчувати себе дуже самотнім, сказала мама.

У Єрдеті було повно і великих слинявих собацюр, і таких, що більше скидалися на довгошерстих морських свинок. Ми з мамою розійшлися шукати в різні боки.

Коли я повернулася назад, біля мами зібралася юрба. Мама причепилася до білого шпіца, що хіба лиш трішечки нагадував Кільроя. Навпроти неї стояв чоловік, одягнений у зелений єгерський плащ і в кепку, насунуту на самі брови. Обличчя в нього було витягнуте й червоне як рак.

— Ах ти ж, пико косоока, відпусти мого собаку! — закричала мама і вп’яла в чоловіка свої несамовито золотисті очі.

Чоловік на крок відступив. Він і справді був трохи косоокий. А потім почервонів ще дужче.

— Що за нахаба! — засопів він. — Дайте, будь ласка, моєму собаці спокій і йдіть собі звідси. А то я за себе не ручуся.

— Ти мені погрожуєш, жирний кабанюко? — засичала мама. — Спершу привласнив мого собаку, а тоді накидаєшся на порядних жінок! Це в тебе така недільна розвага чи що?

Часом мама розходжувалася так, що будь здоров. А тепер була геть сама не своя. На її виправдання можна сказати лиш те, що вона справді думала, ніби то був Кільрой. Мама ніколи не розбиралася в собаках. І в людях іноді також.

— Неймовірно, — засопів чоловік, і його очі під кепкою забігали, мов кулі в ігровому автоматі. — Ви що — жартуєте?

— Тобі краще знати, — засичала мама. — Я вже стомилася, голубе. Відпусти собаку і згинь.

Чоловік відпустив собаку, щоб ущипнути себе за щоки пальцями, схожими на сосиски. Він хотів переконатися, що не спить, а якщо і спить, то йому сниться якийсь поганий сон.

Чоловік підступив ближче до мами. Він так тремтів від обурення, що поли зеленого плаща розвівалися дзвоном навколо його дебелих дорожніх черевиків.

— Ось я вам покажу, чий це собака! — запихтів він і замахнувся на маму руками.

Зараз почнуть битися, подумала я. Але саме тієї миті кілька кремезних хлопців у спортивних костюмах схопили чоловіка за руки.

— Ану вгамуйся трохи й охолонь, — сказав один із них. — Ти поводишся по-дурному.

— Ну й типи тут у вас, — зітхнула мама.

У червоній вечірній сукні, яку вона похапцем натягнула на себе в останню мить, коли ми їхали з дому, вигляд у неї був ніби в розгніваної богині. Вітер, що завжди гуляв на Єрдені, напинав легку тканину її сукні, мов крила розлюченого ангела. Золотисті мамині очі блищали, а чорні фарбовані коси скидалися на якийсь вимпел.

— Ходімо, Кільрою, — мовила вона і стала пробиратися крізь юрбу витріщак.

Чужий собака слухняно подався слідом. Він махав хвостом і віддано лизав мамині пальці. Кожен, хто їх бачив, не сумнівався, що то її собака.

— Ґоліафе! Ґоліафе! — зарепетував чоловік.

Але собака ледь повернув у його бік голову. Мабуть, він був радий, що позбувся того сердитого чоловіка і гонористого імені.

— Серденько, ти вже тут! — гукнула мама, як загледіла мене. — Глянь, кого я знайшла!

Вона гордо тицьнула пальцем на білого собаку, що, задерши носа догори, чалапав поруч.

— Ходімо! Мерщій! — зашепотіла я й потягнула її за руку. — Це не Кільрой!

— Що ти таке кажеш?

— Це не Кільрой, — повторила я. — Розумієш? Це інший собака. Бігом до автомобіля!

— А що нам із ним робити? Треба ж його відвести назад. О Господи!

Урешті-решт мама таки зрозуміла, що зараз не варто відводити цього бідолашного собаку назад. Ми майнули через моріжок. А коли влетіли в автомобіль, собака мало не заскочив на заднє сидіння. Нам пощастило не пустити його всередину, згодувавши йому половину рулету.

У заднє вікно мені було видно, як він плентався до поріділої юрби в бік Замку і вежі Какнес.

Дорогою додому ми весь час сміялися — з мами, з чоловіка і з собаки, що ув’язався за нами. Ми знов були в доброму гуморі. Та потім радість вивітрилася. Удома нам ніщо не лізло в горло. Хоча Інґве постарався до нашого повернення зварити суп. Нас не розворушило й те, що коли він ставив суп на стіл, то замочив у ньому край своєї краватки.