Ульф Старк - Диваки і зануди

Старий Югулайнен приніс свою гармонію, і мама стала йому підігравати на саксофоні. Я лежала, зіщулившись на картонних коробках біля стіни, і спостерігала їхні безладні танці. Седерстрем заплющив очі і водив колом довготелесу пані Білунд. Один із вантажників кружеляв по кімнаті з пані Енґман. П’ятирічне Ністедтове хлоп’я сиділо на підлозі й силкувалося годувати Кільроя холодними рибними котлетами, бляшанку яких десь доп’яло.

І ось серед того галасу задзеленчав телефон. То був Інґве.

— Можна поговорити з мамою? — спитав він, коли я взяла слухавку.

— Її немає вдома, — відповіла я.

— Я знаю, що вона там, — наполягав він. — Чого ви ще не виїхали?

— Бо мама змилася, — сказала я.

— Я певен, що вона вдома, — зітхнув він. — Але нічого, бувай. Завтра вже побачимося.

— Хто то був? — крикнула мама.

— Та якийсь тип помилився номером, — відповіла я і всміхнулася.

Пан Вікман, що саме йшов через кімнату сягнистими кроками, посковзнувся на крихтах рибних котлет, ще й наступив Кільроєві на хвоста. Собака вискнув і чкурнув на кухню. Для нього то вже було занадто: спершу натовкли в’язкими рибними котлетами, а потім відтоптали хвоста. З мене теж було досить. За хвилю я провалилася на своїх картонних коробках у сон.

Не знаю, котра була година, коли мене збудила мама.

— Пора вшиватися, — мовила вона.

— Гмм, — промимрила я.

Ніхто не помітив, як ми зникли.

— Якось навіть шкода їхати, — сказала мама на порозі.

— Угу, — мовила я, хоч моя думка нічого не важила.

Від протягу з відчиненого вікна в кімнаті погойдувалася кришталева люстра. Відблиски світла мерехтіли на шпалерах, що були темніші в тих місцях, де висіли картини і ще бозна-що. Ясний місяць своїм зневажливим оком споглядав виставу, яка відбувалася всередині: танці, що вирували посеред покинутих меблів, столи, завалені тарілками з рештками недоїденої їжі, порожніми келихами та незагашеними недопалками сигарет.

Ми примостилися поміж своїх манатків. Я поклала голову мамі на коліна.

— У мене таке відчуття, наче ми щось забули, — сказала вона і погладила мого лоба.

Я нічого не відповіла. Мене те не обходило. Вона весь час щось забувала. До того ж чимало речей мама лишала зумисне. Я задрімала під гул мотора і не бачила ані мостів, ані доріг, якими їхали, ані тих тисяч свічок, якими Стокгольм оздоблює свій торт на день народження.

Сонце било у вікна, на яких ще не висіли штори, а шибки були дуже брудні й заяложені. Світло сліпило мені очі. Я прокинулася від свистоподібного хропіння.

То хропіла мама.

Вона спала на матраці, покладеному поверх картонних коробок. Одна нога в блискучій панчосі звисала вниз. Сама я лежала долі, закутана у вовняні ковдри.

Але щось було не так!

Я звикла прокидатися зовсім інакше. Не від маминого хропіння і не від сонця, що сліпить очі на чужій підлозі. Як правило, мене будив прохолодний вологий ніс, що тицявся або в живіт, або під пахву, або у вухо. І тоді так приємно було прокидатися!

Я сіла і прислухалася.

Надворі кричали чайки й співали дрозди. І з ящиків долинало звичне цокання годинників. Але нізвідки не чути було ані приємного для слуху тупання собачих лап по лінолеуму, ані вдоволеного скреготіння собачих зубів, що вгризалися в чийогось шкіряного черевика, ані звуків, схожих на булькання та сопіння, що виривалися у Кільроя вві сні.

Раптом я збагнула: таж ми забули Кільроя!

Як можна було забути свого собаку?

Я просто оскаженіла, коли подумала про це. Неймовірно! Невже таке може бути? Щоправда, для мами то була найприродніша у світі річ. Дяка Богу, що вона не забула мене.

Хоч я й передчувала, що це нічого не дасть, та все ж вирішила пройтися по будинку. Я навіть нашорошила вуха, чи не почую якого-небудь незвичного, схожого на собачий, писку з котрогось ящика. Але, крім цокання годинників, нічого не було чути.

Чим довше я шукала, тим більше сердилася, бо знала, що все дарма. Я пройшла так звану велику кімнату, заглянула на кухню і пробралася скрипучими східцями нагору. Там було дві кімнати. В одній мала жити я. У тій, що з краєвидом на озеро і сміттєзвалище. Друга правитиме за спальню мамі та Інґве.