Ульф Старк: Диваки і зануди

Інґве — то і був той фрукт, із яким мама зійшлася. У мене було таке враження, ніби вона знайшла його там, де на дурняк продавали щонайзанудніших зануд. Він носив краватку і капелюхи, щоб ніхто не помітив його залисин.

Як усе безнадійно! Спершу мене відірвали від Лоли, Уліси та решти друзів у Веллінґбю і привезли до цього задрипаного помешкання в Чютагейті. І тепер мені доведеться жити з якимось недоумком. А на довершення усіх нещасть я, мабуть, ніколи не побачу Кільроя! Як на один раз, то вже занадто!

Я кинулася сходами вниз так, що вони аж зарипіли, стрілою промчала через кухню, мимохіть зачепила кілька мисок, і вони торохнули додолу. Від такого гуркоту будь-хто прокинувся б. Але мама спала непробудним сном. Її хропіння вже скидалося на тигряче гарчання з глухим присвистом. На обличчі в неї була широка усмішка. Ти ба — вона ще й усміхалася!

Я схопила щось із сумки й пожбурила в неї. То було півпакета пшеничного борошна. Воно влучило їй у голову і здійняло навколо неї білу хмару пороші.

— Чого ти не можеш поводитись, як інші мами? — закричала я.

— Агов! — долинув десь із хмари сонний голос. — Хто там?

— Чого ти не можеш бути звичайнісінькою мамою? — репетувала я.

— Це ти, сонечко? — закашляла мама. — Що сталося?

— Чого ти завжди все забуваєш? — заголосила я.

Сльози випікали мені очі. Я схопила пачку макаронів і кинула в маму.

— Яка тебе муха вкусила? — верескнула вона. — Що все це означає?

— Це тебе муха вкусила! — заревла я.

Я схопила праску. Але тепер мама була напоготові й зловила її в повітрі.

— Ану перестань, Симоно! — мовила вона. — Це вже не смішно!

Ага, так я тобі й перестану! В один мент я знайшла ящик, де лежали черевики, зубні пасти та мило, і перевернула все те гамузом на неї. Її накрило градом із черевиків на високих підборах, усіляких шкіряних, позолочених та модельних черевиків і сандаль. Я плакала і кидала.

— Вгамуйся! — крикнула вона. — Чого ти хочеш?

— Я хочу мати звичайнісіньку нормальну маму, — запхинькала я. — Таку, що нічого не забуватиме.

Тоді мама злізла з матраца. І обняла мене. Ми лежали на підлозі, і моє тіло здригалося від ридань. Мама була біла від борошна. До того ж з її губи, куди влучив черевик, текла кров.

У неї був жалюгідний вигляд.

— То що я тепер забула? — спитала вона.

— Нічого особливого, — відповіла я, не приховуючи єхидства. — Хіба що нашого собаку.

— Кільроя, — зітхнула мама. — Я так і знала, що ми щось забули.

— Я не хочу втратити Кільроя, — мовила я і гикнула.

— Серденько, він напевно знайдеться, ось побачиш, — сказала вона і провела своєю великою долонею по моїх мокрих щоках. — Ми його неодмінно знайдемо, доню.

Та голос у неї був такий сумний, ніби сама вона не вірила в те, що казала. Тієї миті з’явився Інґве з двома громіздкими дорожніми сумками в руках і в недоладному капелюсі на голові.

— Як добре, що ви в такому чудовому гуморі, — мовив він.

Ми взяли Інґвин автомобіль, щоб з’їздити подивитися, чи наш Кільрой і досі у Веллінґбю. То був невеличкий жовтий фіат, яким мама ганяла, як навіжена. Інґве не любив ганяти. Він їздив так повільно, що мама від нетерплячки совалась на сидінні. Коли ж мама була за кермом, у Інґве хололо всередині і йому робилося зле. Тож він лишився вдома.

— Їдь обережно, — попросив він, коли ми рушали.

— Але без маленьких прим’ятин не обійдеться, — відказала я.

Була неділя, припікало сонце, ось-ось мали розпуститися дерева, посвистували зяблики, синиці і дрозди. Дорога була забита автомобілями, що їхали, кому куди треба.

— Ну й люди! Не їдуть, а повзуть, як сонні мухи, — нарікала мама і так різко звертала то в один бік, то в другий, що я аж качалася по задньому сидінні. — Не дивно, що вони за кермом засинають і врізаються в придорожні стовпи або ще кудись.

Зрештою ми дісталися до нашого колишнього будинку, що якимось дивним чином уже здавався чужим. Біля входу стояла пані Енґман, тримаючи під пахвою наш допотопний килим, скручений у рулон. Вона неабияк збентежилася і не знала, що з ним робити.

— Знаєте, я подумала, що його треба витрусити, — мовила вона.

— Можете взяти того старезного килима собі, люба пані Енґман, — сказала мама. — Так було задумано.

— Що ж, тоді дякую, — відповіла вона.

— Ви не бачила Кільроя? — спитала я.

Ні, пані Енґман не бачила Кільроя. І в помешканні його не було. Там витав тяжкий дух, що лишився від учорашнього святкування та гармидеру. На підлозі валялися рештки їжі. Обідраний стілець у стилі Карла Югана стояв прихилений до стіни. Більше ніяких меблів не було видно. Мама зняла зі стелі кришталеву люстру й завдала її собі на плечі, ніби то був наплічник.