Євген Наумов - Чарівна круговерть

Усе це він вимовив одним духом.

- Звідки я знала? - стенула плечима Варя.

- Знати - твій обов'язок! Друге порушення - ті не зупинилась, коли я повернувся до тебе обличчям Це - головне правило перехрестя! Порушення його веде до аварії.

Варя винувато похнюпилась.

- І третє порушення, - невблаганно продовжував суворий Рукастик-Смугастик, - ти не зупинилась, навіть коли я підняв руку! За цим сигналом зупиняється весь рух на всіх вулицях, що ведуть до перехрестя!

- Я думала... я гадала... що ти мене кличеш.

- Якщо всі так подумають і кинуться до мене, коли я підніму руку, до чого це приведе?

- До тебе, - прошепотіла дівчинка. Рукастик-Смугастик мимохіть усміхнувся, і Варя побачила, що він зовсім не суворий, і вона посмілішала.

- Але ж я не знала...

- А ось для того, щоб ти знала, - знову посерйознішав Рукастик-Смугастик, - ми зараз відправимо тебе, дівчинко, до Кімнати Знань. Там тебе пригостять дуже смачними пиріжками, які поліпшують пам'ять, і тобі буде легше вивчити правила Закону.

- Та мені треба якнайшвидше додому! - злякано запротестувала Варя.

- Поки не опануєш правил, ми не випустимо тебе на вулицю. Багато отаких, як ти, поспішають додому, а потрапляють до лікарні. Адже через твої незнання може виникнути аварія.

За його знаком звідкілясь з'явився ще один Рукастик-Смугастик, але в чорному береті та чорних рукавичках. Він узяв дівчинку під руку.

- А велосипед! Треба відвести Петрикові!

- Не турбуйся. І велосипед відведемо куди треба, і тебе.

Дівчинку привели до великої кімнати, де всі стіни були обвішані кольоровими картинками. А посеред кімнати на підлозі Варя побачила...

...місто!

Таке ж іграшкове місто, як у таємничій кімнаті дитячого садка "Парасолька".

Варя озирнулась. Рукастик-Смугастик кудись зник. Тоді вона простягла руку й торкнулася найближчої машини.

Та покотилась - дедалі швидше й швидше...

Малько-Ванько відчинив хвіртку й зупинився. Широкий двір був тьмяно освітлений ліхтарями.

Нікого.

Куди ж подівся Жучок?

Хлопчик огледівся, потім нерішуче зробив крок, другий...

- Стій! Ні з місця!

Прямо на нього мчало колесо. Звичайне автомобільне колесо. Точніше, незвичайне, бо котилося саме, без ніякого мотора. Зате горлало ніби навіжене:

- Попався! Ще один попався! Від мене не втечеш!

Та Малько-Ванько й гадки не мав тікати. Він з усмішкою розглядав дивовижне колесо. Звідки воно взялося? І тут згадав розповідь Жучка про те, що тут, у музеї, запасні частини гуляють ночами.

- Виходить, це правда? - вихопилося у нього.

- Що правда? - насторожилось колесо й зробило хвацьке коло біля Малька-Ванька.

- Те, що ви гуляєте вночі?

- Дурниці! - запально відрубало колесо. - Всі перебувають на своїх місцях. Чому б це їм гуляти вночі? Я не дозволю! Ти мене ще не знаєш!

- Не знаю, - кивнув Малько-Ванько. - Я тебе вперше бачу. А хто ти такий?

- Я - головний доглядач музею.

- Ти дивись... Оце так...

- А звуть мене П'яте Колесо.

Настала мовчанка.

- Боїшся? - раптом співчутливо спитало П'яте Колесо.

- А чого б це мені боятися?

- Як це чого? - випнулося П'яте Колесо. - Не чого а кого. Мене, наприклад.

- Тебе? - здивувався хлопчик.

- Мене всі бояться! Ось Жучок, недавно...

- Жучок? - стрепенувся Малько-Ванько. - А де він?

- Довелося відпустити його, - самозадоволено пхикнуло П'яте Колесо. - Він так боявся, так боявся! Тремтів, заїкався, плакав... Ну, Дід Драндулет і зглянувся над ним.

- Який Дід Драндулет?

- Найголовніший доглядач. Ось я тебе зараз і поведу до нього. Він такий суворий - жах! Але ти його не бійся, гаразд?

- І не подумаю, - пробурчав Малько-Ванько. Та П'яте Колесо не слухало його й гордовито продовжувало:

- Дід Драндулет казав мені: "Ти найпотрібніше колесо! Про тебе навіть прислів'я склали: "Потрібен, як п'яте колесо". Ну, ходімо до нього. - І воно поважно покотилось попереду Малька-Ванька.

У темному закутку біля паркана хтось завовтузився і зітхнув.

- Кхе, кхе, кхе...

- Дідусю Драндулете, прокинься! - пронизливо залементувало П'яте Колесо.

- Ну, що там, що? - заскрипіло в закутку. - Що скоїлось?

- Ще одного веду! Ще одного!

Колесо підштовхнуло хлопчика до паркана. Малько-Ванько пройшов ще трохи і побачив під накриттям старий автомобіль. Колеса в нього були, мов у велосипеда, й висіли в повітрі - під автомобілем виднілися високі підпірки.

- Кахи, кахи, - продовжував відкашлюватися дивовижний автомобіль. Від напруги він ворушив колесами. - Ох, і ніченька сьогодні... Навіжена! Чому галасуєш?