Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке

Добридень!

Звати мене Альфонс Ціттербаке, а років мені стільки ж, як і вам. Ви, мабуть, запитаєте, як це мені спало на думку написати книгу. До речі, твори у мене виходять не такі вже й хороші. А все почалося ось із чого. Якось я прочитав у «Робінзон-Цайтунг»[*], що організовується конкурс на кращий твір, і вирішив: спробую напишу щось. Рукопис я сам поніс у дитяче видавництво, щоб він, бува, не пропав, коли б я його надіслав поштою. [* Газета німецьких піонерів. ]

У видавництві мене зупинив якийсь чоловік.

— Добрий день, — привітався я. — Чи можна побачити Робінзона? Мені треба дещо йому передати.

Той чоловік зазирнув у список.

— Такий у нас не працює.

— Е, ні, — заперечив я. — Робінзон тут, у видавництві.

Та чоловік не пропустив мене. Я зашарівся. Коли серджусь, я завжди червонію. Я стояв і не знав, чим його переконати. На щастя, повз нас якраз проходила красива молода жінка.

— Товаришко, — звернувся чоловік до неї. — Цей юнак хоче пройти до Робінзона. Чи працює такий у видавництві?

Жінка тільки усміхнулась і повела мене з собою.

— Авжеж, працює, - сказала вона й підморгнула мені. — Він сидить на четвертому поверсі. Ходімо зі мною.

Я зрадів і відрекомендувався так, як мене завжди напучує мама:

— Мене звати Альфонс Ціттербаке.

Ця жінка була така люб'язна, що теж назвалась:

— А мене — Цвой.

Пані Цвой (мама каже, що всі незнайомі жінки — пані) хотіла йти пішки. А я побачив ліфт і захотів проїхатися.

— Гаразд, — погодилася пані Цвой. — Підіймемось ліфтом, якщо ти вмієш ним користуватися.

Я зачинив двері і натис на кнопку. Ліфт рушив угору.

— Куди краще, ніж на каруселі, — сказав я. — Ніколи ще не катався на такому класному ліфті.

Тут я ненароком зачепив плечем кнопку. Щось клацнуло і ліфт зупинився. Пані Цвой зблідла. Я теж злякався. В ліфті погасло світло. Я поцікавився:

— А ліфт, часом, не обірветься?

Та Пані Цвой, здається, не чула мене. Вона натискувала на кнопку, але марно: ліфт не рухався.

— Застряли. Боюся, що тут ми довго просидимо, — із смутком у голосі нарешті обізвалася вона.

А я вже заспокоївся. Може, приїде пожежна команда, і ми виберемося з ліфта драбиною. Мені так закортіло спуститися пожежною драбиною! В нашому класі ще ні з ким такого не бувало. Головне, щоб ліфт не обірвався.

— А Ви не захопили з собою чогось попоїсти? — запитав я. — А то, може, довго тут пробудемо.

— Ой лишенько! — забідкалася пані Цвой. — У мене ж важливе засідання!

— Погано? — знову запитав я.

— Ще й як! Наш директор дуже пунктуальний.

— Наші вчителі теж, — додав я.

Пані Цвой стукнула кулаком у стінку кабіни й закричала:

— Я поспішаю на засідання! Допоможіть!

— Не хвилюйтесь, — заспокоював я пані Цвой. — Мені теж треба здати оповідання на конкурс, та якщо ми просидимо тут довго, я не подам його вчасно і не одержу премії.

Якийсь час ми мовчали, а тоді пані Цвой обізвалася:

— Розкажи що-небудь. Альфонсе. Ми тут мов той Робінзон на безлюдному острові, то треба ж якось провести час.

— Гаразд, — сказав я. Уявив себе Робінзоном у печері та й почав розповідати. Спочатку про папугу та про постійні клопоти із своїм прізвищем. Побачив, що це їй сподобалося, і розказав про те, як ми ходили в гості, а також про жарти на перше квітня, прикрощі із складаним ножиком і ще дещо.

Пані Цвой голосно сміялася, приказуючи:

— Це ми видамо. Альфонсе. Це ми видамо…

Та я не збагнув до пуття, що це мало означати. Вона ж наполягала, і мені довелося ще розповісти про долю дядькового емальованого бідончика.

Раптом спалахнуло світло, і ми помчали вгору. На тому поверсі, де ми вийшли, біля ліфта стояли два чоловіки. Один із них скидався на вчителя. Другий, нижчий на зріст, дивився на нас крізь окуляри пронизливим поглядом. Вищий заговорив:

— Товаришко Цвой, ми ж запросили вас рівне на другу годину. — Він дістав кишеньковий годинник, поглянув на нього і насупився. Пані Цвой прошепотіла:

— Наш директор.

А я голосно:

— Вибачте, товаришу директоре. Винний я і можу це довести.

— Тебе не питають, хлопче, — перепинив мене той, в окулярах. — Зачекай, поки до тебе звернуться.

— Товариші, — вставила слово моя супутниця. — Це ж Альфонс Ціттербаке!

— Невже? — сказав чоловік в окулярах і глузливо посміхнувся. А директор ще раз позирнув на годинник і сказав: