Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке

— Перепрошую.

Він узяв люб'язну пані Цвой під руку, і вони пішли. А зараз я сиджу тут, у видавництві, і знічев'я записую все, що розповів пані Цвой. Піду аж тоді, як повернеться пані Цвой. Треба ж таки здати оповідання на конкурс. Отакої, сердито думаю я: стільки протримали в ліфті, примусили все розповісти і навіть лимонадом не почастували.

Хто мене добре знає, тому відомо, що я не забіяка. Вдачі я лагідної і ніколи не встряю у сварки. Але нещодавно не стримався, то й мав неприємності від дорослих. І все через моє прізвище. Альфонс — погане ім'я. Всім у нашому класі воно здається смішним, і частенько мене називають не Альфонсом, а Альфонсіусом. Але Ціттербаке[*] — ще гірше. У кожного воно викликає посмішку. Через нього наді мною нерідко кепкують у класі. Новий учитель вперше зайшов до класу, я назвав своє прізвище, і він теж посміхнувся. Та найдужче дошкуляють мені діти із сусідніх будинків. Тільки вийду надвір, вони й заводять: «Ціттербаке з'їв собаку!». Мені боляче таке чути про себе. І я біжу вулицею, посвистую і міркую собі над прізвищами, які б я хотів мати: Альфонс Цеппелін, Альфонс Мюллер ба навіть Альфонс Кнебельбарт[*], тільки не Ціттербаке. Ось того разу, коли я вийшов на вулицю, почулося:

— Ціттербаке з'їв собаку! [* Ціттербаке по-німецькому означає «тремтяча щока».] [* Кнебельбарт по-німецькому — «борідка клинцем».]

Ні, я більше не міг цього стерпіти. Я обернувся, щось крикнув (що саме, зараз не пригадую) і сердито посварився кулаком, та де там! Навіть малюки почали дражнитися. Я чкурнув геть, але вони не відставали. Зупинився — вони теж.

— Ціттербаке з'їв собаку — не вгавали вони. Саме проходив якийсь хлопчик, мабуть, років чотирьох. Він чув, як мене дражнили інші, і сам зупинився неподалік від мене, посміхнувся та й собі:

— Ціттербаке…

— Але не закінчив. Я наздогнав його і дав йому прочухана. Правда, не так відлупцював, як налякав. Але не встиг оглянутись — і мені дісталось від його мами.

— І не сором? Такий здоровий хлопець б'є малого! Що він тобі зробив? — закричала вона і дала мені ляпаса. Тим часом навколо нас уже зібралась юрба. Діти, що дражнилися, зникли, а дорослі пронизували мене сердитими поглядами і докоряли:

— Бив малого… підняв руку… поганець такий!

Бачу, що мені не виправдатися. Вони обурювались, хоч не знали, за що перепало малому. Коли б їм хтось кричав услід такі слова!

І тут я помітив, що за дорослими стоїть Фредді, найзухваліший хлопець із нашої вулиці. Він шепотів, але по губах можна було розібрати, що він каже:

— Ціттербаке з'їв собаку!

Я показав йому кулак, і Фредді зник. Погроза збунтувала людей, що оточили мене:

— Бачте, він і досі своє поганяє! Треба розказати його батькам!

Мені нічого не лишалося, як піти геть.

Увечері я сказав татові:

— Не подобається мені наше прізвище.

А він:

— Чому б це? Люди мають усякі прізвища. Є багато Шульців, а Ціттербаке…

Дорослі, от як тато, можуть називатись і Ціттербаке. А коли тобі десять років, то й прізвище може завдати прикрощів, і тоді мимоволі даси волю рукам.

— Ціттербаке… — навіть за вечерею тато міркував над моїми словами. — Не підходить прізвище, так?

Я зрозумів, що він гнівається.

— Ти ще підрости. Всі ми, Ціттербаке, кремезні люди, а ти мов стеблина. Коли ми були ось такі, то вміли здачі дати, а ти що?

Якби ж він знав, що в мене і досі щоки горять від ляпасів! Ні, не люблю я свого прізвища!

Що довелося пережити мені й моєму папузі Чистунові

На іменини тітка Зігрід подарувала мені папугу. Це був надзвичайний подарунок.

— Спасибі, — подякував я. — Тепер у мене буде така чудова пташка!

Я назвав папугу Чистуном. Мені спало на думку приручити його і навчити розмовляти. Вже наступного дня я взявся до роботи. Мама пішла до магазину, дома був я сам. Я підійшов до клітки, обережно відчинив дверцята.

Мені хотілося взяти Чистуна в руки, щоб він звикав до мене. Вважається ж, що тварини впізнають свого хазяїна по його запахові. Але перш ніж я встиг його схопити, папуга вилетів із клітки й закружляв по кімнаті. Що прудкіше я ганявся за ним, то швидше він літав. Сідав я, сідав і Чистун — на карниз для гардини. Коли я підкрадався до нього. Чистун стежив за мною, переступаючи з ніжки на ніжку, і вмить злітав, як я кидався до нього. Довгенько так тривало.

Раптом пролунав дзвоник. Я кинувся в коридор. Чистун вилетів за мною і сів на газовому лічильнику. Було зрозуміло, що тільки-но я відчиню квартирні двері, як Чистун вилетить, і не впіймати його більше ніколи.