Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке

— Можна забрати коробку. Еміре? — звернувся я до слона.

Я аж ніяк не хотів розгнівити його. Емір підняв хобот і тихенько форкнув. Але що це означало? «Так» чи «Ні»? Я намацав у кишені липку цукерку.

— Давай поміняємось, — запропонував я. — Ти віддаєш мені Чистуна, а я тобі даю смачну цукерку.

Слон простяг хобот і обережно взяв у мене з руки цукерку. В ту ж мить я схопив свою коробку. Звідти почулося Чистунове «дурний».

Я низько вклонився слонові (чого взагалі не роблю) і поволі пішов од нього. Слон помахав хоботом, не зводячи з мене своїх маленьких очей. Мені навіть здалося, що він усміхнувся. Я переліз через паркан і опинився на вулиці. Витяг хустинку, витер рясний піт із чола і закрокував додому.

На жаль, я досі не знаю, як треба дресирувати Чистуна. Мабуть, нічого не вийде з мого дресирування.

Про свої пригоди в цирку я розповів у класі. Хоч я нічого й не вигадав, мене назвали хвастуном. А то ж усе чистісінька правда! І на циркових афішах тепер великими літерами написано: «Бамбіно, малий вершник». Я неодмінно подивлюся цей номер. Та ніхто не вірить, що директор прийняв мене за Бамбіно і що я навіть робив красиві вправи на поні.

Це було рано-вранці. Я вже одягся, коли до мене в кімнату ввійшов тато. Він завжди каже мені «до побачення», перш ніж іти на роботу.

— Альфонсе, — насупився тато, — яка дірка он у тебе в шкарпетці!

Я взагалі не терплю дірок у шкарпетках. Тому зразу ж оглянув свої шкарпетки, але не знайшов ніякої дірки.

— Вище, — казав тато уже з порога, — і трохи ліворуч. Не бачиш такої великої дірки?

Я мало в'язи собі не скрутив, але дірки так і не знайшов.

— Перше квітня! — сказав тато, зареготав і пішов собі, тільки двері хряпнули.

З самого ранку отак попався! І я розсердився — вперше, але не востаннє за цей день. От би тепер пожартувати над кимось іншим, та й собі посміятися.

Коли я йшов до школи, кілька малюків гукнули мені навздогін:

— Он у тебе випала хустинка!

Я навіть не озирнувся, а тільки покрутив вказівним пальцем коло скроні та й подумав собі: «Думаєте, знайшли дурнішого за себе? Вдруге я не дам себе обдурити!»

Згодом, уже в школі, поліз я в кишеню по хустинку, хотів витерти носа. Хустинки не було. Отже, вона справді випала, коли я йшов до школи. Це знову зіпсувало мені настрій.

Тільки-но зайшов я до класу, як Ервін похвалився мені, що сьогодні буде контрольна робота з географії, і він, Ервін, страшенно боїться.

— Сьогодні? — здивовано перепитав я. Ервін заклопотано кивнув. Сьогодні контрольна з географії, а я й не знав про це! Швидко дістав я підручник і до дзвоника встиг дізнатися про багато що на світі. Звісно ж, ніякої контрольної не було. Я запитливо подивився на Ервіна. Той вишкірився і самими губами сказав:

— Перше квітня…

Ніхто цього не почув, але я зрозумів добре. Тоді я теж спробував пожартувати. Пітові сказав, що у нього у шкарпетці дірка, але той навіть не поглянув на мене, тільки буркнув:

— Я вже це вшосте чую! Облиш!

Ервіну я сказав, що він загубив хустинку, а той негайно витяг її з кишені, підніс мені до очей і сказав:

— Ти помилився. Альфонсе. Придумати таке, як контрольна з географії, ти нізащо не зможеш. Заяложені у тебе жарти.

Я зрозумів, який це препоганий день, перше квітня. Більше я вже не намагався жартувати. А мені чого тільки не казали: двічі про порвані шкарпетки, чотири рази про загублену хустинку і раз про дірку в костюмі! Пустунів я перепиняв одразу ж.

— На мені не поїдете, — казав я. — Облиште ці заяложені жарти.

Потроху першоквітневі жарти в класі вичерпалися. До кінця уроків усе йшло добре. Я був пильний, і більше ніхто мене не піддурив.

Вдома послала мене мама в льох по петрушку та іншу зелень на суп.

— А чому це зелень у льоху? — здивувався я.

— Там вона краще зберігається. Бо проростає, коли довго лежить на світлі, Альфі.

Я взяв великий ключ і пішов до льоху. Завжди я проливаю сто потів, поки відімкну цей замок. Ніякої зелені у льоху я не знайшов, тільки розсунув купу вугілля по всій долівці, та й повернувся геть чорний від вугільної пилюки.

— Вишукав скрізь, але зелені не знайшов, — сказав я мамі.

— Не може бути цього, — цілком серйозно почала мама, але не витримала і засміялась. — Та сьогодні ж перше квітня!

Вона сіла на кухонний стільчик.

— Зелень на суп у льоху… бо проростає… - сміялася вона і втирала сльози.

Я пішов у кімнату, сів за стіл і став міркувати. Мені хотілося вигадати якийсь неймовірний першоквітневий жарт. Знадвору було чути, як усе ще сміялась мама, приказуючи: