Герхард Гольц-Баумерт - Альфонс Цiттербаке

— Зелень у льоху, зелень у льоху…

Я вирішив приголомшити батьків за вечерею.

Повернувся з роботи тато. Мама мерщій розповіла йому про мої пошуки зелені у льоху. Під час вечері я був німий. Тато дивувався.

— Що це ти. Альфонсе, повісив носа? — запитав він. — Тому, що не знайшов зелені у льоху?

Хотів я так погрозливо зиркнути на тата, але передумав і мовчки заходився знову біля своєї тарілки.

— Певно, щось сталося, — сказав тато до мами.

— Неприємності в школі? — запитав він мене. Після вечері я завжди показую татові свої зошити і щоденник.

Мою мовчанку він пояснив, мабуть, тим, що в якомусь із моїх зошитів стоїть четвірка чи п'ятірка[*]. [* Німецькі оцінки «5» і «4» відповідають нашим «1» і «2».]

— Ну, розповідай, — підбадьорив мене тато.

Я ніби зовсім знітився і пробелькотів:

— Я… сьогодні… ти знаєш… ну… одержав зауваження.

Тато відкашлявся. Це погана ознака. Перше зауваження за весь час мого навчання в школі! Завжди з поведінки у мене було «відмінно» і лише інколи «добре».

— То, кажеш, зауваження. А чому? — руба поставив питання тато.

— Я… я пропустив чотири уроки і вчителя назвав твердолобим.

Мама злякано відсунулась із своїм стільцем назад. Вона спочатку не повірила моїм словам.

— Ти прогуляв і свого вчителя… — затнулася вона, — свого вчителя назвав твердолобим?

Я втупився в тарілку і кивнув. Але цього мені було замало, і я додав:

— А ще я плювався в класі і тепер мені хоч тікай із школи.

Я ще не договорив до кінця, як тато грюкнув кулаком об стіл.

— Неймовірно! Ти поводишся у школі мов дикун!

Мама зблідла. Вона лише сказала:

— Що ти тільки собі думаєш?

Я вже хотів вигукнути:

«Та сьогодні ж перше квітня!» і «Гарно ж я вас піддурив!», але не зважився. Тато й мама тим часом напосілися на мене. Тато так стис мені руку, що аж заболіло. Я не міг виправдатися — вони жне давали мені й слова промовити.

— Може, завтра ти назвеш і мене твердолобим? — гнівно запитав тато і ще дужче стис мою руку.

— Марш спати! — наказала мама (вона побоювалася, що тато ще дужче розгнівається).

Мама виштовхнула мене в спальню і зачинила за мною двері. Тепер можна б і засміятись, адже я славно пожартував! Але мені було не до сміху. Засміюсь, а тато почує і подумає: я вчителя назвав твердолобим, у класі плювався, а тепер і над ним сміюся!

Через хвилину я знову пішов до вітальні. Мені хотілося все пояснити.

— Я ж тільки…

Тато зразу ж перепинив мене:

— Не виправдовуйся, Альфонсе.

Мама теж додала:

— І взагалі, чому ти досі не роздягся? Тебе ж відправили спати!

Грюкнули двері, і мені довелося лягати спати. Потроху розлютився і я. Ну, коли так, то нічого вам не скажу!

Якийсь час я чув, як тато з мамою говорили про мене, але що саме, не дібрав. Лише почув, що мені треба дещо прикрутити гайки.

Спав я погано, а серед ночі й зовсім прокинувся. Приснилося мені, начебто я плювався в кімнаті, за що тато замкнув мене в льоху, де було повно петрушки та іншої зелені. Не спалося, і я став думати про свій першоквітневий жарт. Тоді тихо встав, узяв аркуш паперу, ручку і пішов у вбиральню. Ввімкнув світло й написав великими літерами таку цидулку:

«Зауваження, яке я нібито одержав за те, що назвав учителя твердолобим, плювався в класі і прогуляв уроки, — вигадка. Все це першоквітневий жарт.

Ваш Альфонс».

Я поклав записку біля дзеркала, де вранці голиться тато, і задоволений пішов спати. Вранці я не побачив тата. Він пішов на роботу не попрощавшись, як звичайно, зі мною. Мама мовчки подала мені сніданок. Я міркував собі: чи вони образилися на мене за той першоквітневий жарт, чи вважають, що я справді одержав зауваження і своєю запискою хочу викрутитися.

Другого квітня вся наша сім'я була якась сердита. Певно, так буває завжди після справді вдалого першоквітневого жарту.

Якось до нашого міста приїхав мандрівний атракціон. Ми, хлопці, тільки й говорили, що про всілякі розваги, але мама не пускала мене туди.

— Це дорого. До того ж кататися на чортовому колесі небезпечно, — сказала вона.

Я розумів, що найкраще піти з татом, але в нього саме було якесь засідання. Потай від мами тато дав мені марку[*]. [* Марка — німецька грошова одиниця і монета, дорівнює 100 пфенігам. ]

— Тільки не кажи мамі, — шепнув він мені.

Коли я зібрався йти, мама поклала мені в кишеню ще п'ятдесят пфенігів.

Нас було четверо: Ервін, Петер, Бруно і я. Спочатку ми побігали між наметами і каруселями.