Сергій Гридін: Не такий

Потап заздрив товаришеві. Не раз увечері, перед сном, він уявляв себе разом з другом, або й самого, на даху якогось закинутого складу чи на майданчику зі зарослими мохом бетонними плитами — в ідеальних для паркуру місцях. У своїх фантазіях Денис стрибав чи не краще за Матвія і виконував такі трюки, від яких кров холола у жилах. Потім він засинав, задоволений і щасливий, і дивився барвисті сни.

У понеділок Потапенко летів до школи, наче на крилах. Йому не терпілося побачити захоплені очі однокласників, коли вони угледять його новенькі кросівочки, тож усілякі шкільні прикрощі просто вилетіли хлопцеві з голови.

Фізкультура, на щастя, була першим уроком. Намагаючись приховати своє черевце, Денис швидко перевдягнувся у футболку та шорти і взявся натягувати на ноги кросівки. Робив це не поспішаючи, повагом заправляв шнурки та підтягував язички.

Першим його обнову помітив Вітько Лобода. Він витріщився на Денисові ноги так, ніби побачив там живого скорпіона.

— Ні фіга собі! — крикнув Лобода. — Народ! Подивіться, які у Потапа кроси!

Всі, хто був у роздягальні, почали зглядатися на Дениса.

— Кльові! — то підійшов Ромко Загорський. Присів, помацав задник кросівок і прицмокнув від захвату. Потім відвернувся, сів на лавку і тихо додав: — Тільки як свиню не вдягай, а вона свинею і залишиться!

Денис його не почув, але ті слова долетіли до вух кількох хлопців, які сиділи найближче до Ромка. Вони почали голосно сміятись, тицяючи пальцями один в одного та хитро косуючи на Потапа.

— Чого іржете, наче коні? — в роздягальню зайшов Матвій. — Вівса нажерлися, чи що? — глянув на хлопців, які бурхливо веселилися. Вони знітилися під його важким поглядом, швиденько зібралися і побігли до зали.

Самоха зсунув на підлогу чиїсь речі, що лежали на лавці біля Дениса, і вмостився на те місце. Він теж помітив нове взуття, підняв трохи насмішкуваті очі на Потапа, промовив:

— Класні кросівки! Здоровий зноси та ще кращі купи!

Потім почав неквапом перевдягатись. А вже через кілька хвилин увесь восьмий «А» вишикувався у спортивній залі.

Фізкультуру в них викладала Клара Іванівна. До неї вже давно приліпилося прізвисько Швабра. Всі інші «пестливі імена», на які не скупилися учні різних років, не приживалися — швабра ж вона і в Африці швабра!

— Так, ідіотки! Я не зрозуміла! Чого стали не за зростом! — кинула вона поглядом на дівчат, які вишикувались у шерензі не за висотою голови над рівнем підлоги, а за спільними інтересами, і жваво обговорювали події вихідних. Звернення на кшталт «ідіоти», «барани» чи «придурки» були звичними для Швабри, тому ніхто вже не звертав на них уваги.

— Якого чорта? Хто дозволив! — зарепетувала Клара, кидаючись до Олега Звитяжного, котрий невідомо навіщо схопив баскетбольного м’яча і цілився ним у кошик. Швабра вліпила йому добрячого запотиличника. М’яч випав у хлопця з рук. Олег скривився, але мовчки став у стрій.

Клара Іванівна голосно свиснула у свисток, що теліпався в неї на шиї.

— Бігом руш, стадо баранів! — заверещала вона і почала плескати в долоні, ніби підганяючи гусей на пасовищі. — А ти чого стала? — звернулася Швабра до Інки Рульової, яка прийшла на урок у повсякденному одязі і не збиралася кудись бігти.

— Я не можу сьогодні! — відказала Рульова. — Мені здоров’я не дозволяє, жіноче… — цнотливо опустила очі.

— Жіноче!? — аж зірвалася на писк Клара Іванівна. — Вдома треба вночі спати, а не по барах бігати! Тоді і здоров’я буде! — напустилася на Інку.

Потім узяла свій потріпаний зошит, який ніхто, крім неї, не мав права чіпати, погортала його, щось позначила ручкою і загорлала:

— Рульова! Ти що, мене за дурну маєш? У тебе тільки два тижні тому місячні закінчились! От, у мене все тут записано! — показала вона Інці сторінку, на якій з одного боку були записані прізвища, а з другого — якісь дати, обведені червоною ручкою. — Або ти зараз біжиш, або йдеш звідси і на мої уроки можеш не приходити!

Рульова задоволено посміхнулася кутиками губ, розвернулась і пішла до роздягальні за речами, похитуючи стегнами наче модель-початківець або, радше, одна з тих краль, про яких кажуть, що вони «легкої поведінки».

— Є ще бажаючі залишитися на наступний рік через фізкультуру? — гнівно поглянула на клас вчителька.

Але ніхто вже не хотів зайве дратувати Швабру, тож учні продовжили те незрозуміле заняття, яке вона називала бігом. Потім недружно помахали руками та всілися попід стінами, чекаючи на подальші вказівки пані вчительки.