Сергій Гридін: Не такий

— Та ти не доганяєш! — вигукнув Потап. — Не в мобільнику справа! Вони фактично мене товстим обізвали і дали зрозуміти, що бачити мене таким не хочуть!

— Думаєш? Може, й так, а може, й ні! — заспокійливо промовив Матвій, хоча в глибині душі був на боці батьків Потапенка і сподівався, що Денис візьметься за голову та почне качатися тими гантелями, які змусили товариша так страждати.

Йому іноді було важко зрозуміти друга. Та якби він, Самохін, так виглядав, то зі шкіри виліз би, щоб позбутися живота й товстих щік. А Потапенко тільки скиглить і хоче під шаром жиру роздивитися свій прес! Як Самоха не намагався долучити Дениса до своїх тренувань, усе було марно. Той надавав перевагу комп’ютерним іграм або сидінню біля телевізора з великою пачкою чіпсів.

Однак натякнути Потапенку на ці його недоліки міг тільки сам Матвій. Варто було комусь іншому пожартувати з Дениса, як Самоха з’являвся ніби з-під землі і, залежно від ситуації, або відразу розпочинав бійку, або просто з погрозою дивився на супротивника — його погляд мало хто витримував. Тож невдовзі у школярів виробився умовний рефлекс: не ображай Потапа, бо отримаєш у пику. І якщо хтось і кепкував з нього, то дуже обережно. Тому Денис, маючи такого «ангела-охоронця», не відчував того, що відбувалося навколо його особи.

— Цукерки приніс? — несподівано змінив тему Матвій.

У їхньому класі вже кілька років традиційним був запроваджений керівничкою ритуал — іменинник приносив до школи торбу цукерок і пригощав однокласників. І про керівничку теж мав не забути. Дехто тягнув їй великі пакети і крадькома ховав їх під стіл, а дехто відмазувався шоколадкою чи невеликим сувеніром. Шоколадку Софія Петрівна гидливо брала двома пальцями і кидала у верхню шухляду свого столу. Якщо ж батьки іменинника розщедрювалися на більше, її гостре, схоже на пацючу мордочку, обличчя просто розквітало, а на щасливця-іменинника протягом двох тижнів сипалися гарні оцінки.

Та горе було тому, хто не приносив узагалі нічого! Він ставав особистим ворогом класної. І ворожнеча могла тривати дуже довго і припинялася тільки тоді, коли до школи навідувався хтось із батьків зухвальця. Зацікавлені у вирішенні конфлікту сторони вели перемовини за зачиненими дверми. Після того, зазвичай, до рук Софії Петрівни потрапляв тугенький конверт, і «справедливість» торжествувала.

Діти не любили Софію Петрівну. Самотнє життя наклало відбиток на характер учительки. Висока постать, пласка фігура, незмінна зачіска спершу викликали жалість, яка згодом, після спілкування, переростала у несприйняття усього, що вона говорила. Ще у першому класі Матвій Самохін, спостерігаючи, як Софія Петрівна щось старанно виводить на дошці, прошепотів: «Ох і дасть нам перцю ця мимра!» Усі, хто сидів поблизу, пирснули від сміху, а вчителька лиш обернулась і кинула на них гострий погляд. Але діти зрозуміли — Самоха мав рацію.

Так їхня класна стала Мимрою. І з року в рік вона всіма своїми вчинками тільки підтверджувала присвоєне їй горде звання…

— Та приніс! Куди ж я подінуся! На великій перерві пороздаю! — махнув рукою Денис і завмер. — Ой-ой-ой! Мимрі пакета забув!

— Ну все, капець тобі! Вона ж тебе тепер схрумає і кісточок не залишить! — розпачливо глянув на друга Матвій. — Що робитимеш? Тобі б зараз на іншу планету… Але вона й там тебе дістане!

Самоха намагався розтермосити Потапа. Але той нічого не чув і не бачив, бо хотів єдиного — провалитися крізь землю або вмить опинитися десь далеко-далеко, де немає клятої Мимри і забутого пакета… Мама ж зранку кілька разів нагадала про нього! Ще й коло порога поставила, щоб не забув! А у нього з тими гантелями все із голови вилетіло!

— Чого ти паришся? — ніби крізь пелену долинув до нього голос Матвія. — До уроків ще п’ятнадцять хвилин. Збігай і візьми той пакет! Ну запізнишся на математику, то й що? Я класній щось наплету!

— Точно! — прояснів Потап. — Якщо швидко йти, то за двадцять хвилин я вже буду тут з пакетом…

Хлопець вдячно ляснув товариша по плечу. Потім метнувся до роздягальні, схопив куртку, одягнув шапку і помчав додому. Був жовтень. Кілька днів тому погода була чудова. Та зараз мжичив дрібний дощ. Пронизливий вітер засипав листям калюжі.

Потапенко біг щодуху, аби вчасно повернутися на урок. Але слово «бігти» тут не цілком доречне. Кілька швидких кроків збивали хлопцеві дихання і мало не розривали легені. Він зупинявся ледь не щосекунди, проте із запалом засудженого до страти продовжував свій шлях.