Сергій Гридін: Не такий

Саме так було і в інші роки після пам’ятного польоту в калюжу. Мріяв про портативну ігрову приставку, а отримав книжку «Тореодори з Васюківки», від якої шаленів тато. Мріяв про ноутбук, а отримав новий светр із візерунком у вигляді оленів на грудях, у якому мама намагалася вирядити його на шкільну дискотеку…

Останнім часом з Потапом щось діялося. Іноді він навіть собі не міг пояснити причини таких перемін. Хлопець дуууже давно перестав застрибувати у батьківське ліжко, його дратували татове човгання та слиняві поцілунки матері. Проте час від часу він знову ніби повертався у дитинство. Тоді йому хотілося відчути на своїй голові сильну батькову руку або ніжну мамину, коли вона погладжувала його по спині, наче кошеня.

Перші зміни відбулися в ньому три роки тому. Той свій день народження Потап пам’ятав до цього часу і, мабуть, навряд чи колись зможе забути. Це було найсильніше в його житті приниження…

Лежачи на землі, брудний, втоптаний у багнюку, Потап перевернувся на спину, подивився у сіре осіннє небо і зрозумів, що в цьому житті не все так легко і просто, як здається на перший погляд. Не все залежить від батьків, які доти видавалися йому всемогутніми, тими, хто може вирішити всі проблеми. Чи від друзів, яких у потрібний момент може не бути поряд.

Він підвівся, спробував обтрусити з себе бруд. Впевнився, що це неможливо, і побрів додому, сподіваючись, що рідні стіни допоможуть заглушити душевний біль, який роз’ятрював його зсередини і не давав висохнути очам. Просто в передпокої скинув із себе весь одяг, запхав його в куток і пошкандибав до ванної кімнати. Там, під тугими струменями води, йому трохи полегшало. Тепла пара огорнула голову, наче оберігаючи мізки від вибуху.

До школи він того дня так і не пішов. Власне, Денис не ходив туди ще два тижні, мовляв, голова болить після травми. Відмахувався від відвідування лікарні, проте лікар його все-таки обстежив. Потім про щось пошепотівся з татом, і Потапенко вже на другий день сидів за своєю партою, в оточенні однокласників і, захлинаючись словами, розповідав, як йому вдалося відбитися від банди хуліганів та як при цьому постраждало його здоров’я. Замовкнув Денис лише тоді, коли піймав на собі глузливий погляд Матвія.

Потап нетерпляче зірвав останній шар обгортки і від захоплення в нього аж дух забило. У коробці лежали справжні високі баскетбольні кросівки! Оце так подарунок! Денис ураз забув і про кульки, і про недоречні мамині пестощі та кинувся на шию татові, який усе ще стояв поруч.

Для чого йому ті кросівки, Потап навіть не задумувався. Одного разу він побачив такі самісінькі у Севки Говорухіна з десятого «Б» і здобув нову мрію. І от — омріяна річ лежала перед ним!

Але… Потапенко ріс, і разом з ним збільшувалася його зайва вага. Його талія зовсім розпливлася, дитяче обличчя «прикрашало» друге підборіддя, надаючи йому якогось бульдожого виразу. Тому спортивне взуття насправді було йому без потреби і мало на меті одне: задовольнити незрозумілі та безглузді бажання, які на мові його однокласників називалися коротко і змістовно — «понти».

Проте, як на зло, сьогодні був вихідний. Денис узув обнову і півдня ходив по хаті, не знімаючи. Передзвонив Матвію, похвалився подарунком, та Самоха відреагував на те якось прохолодно.

Останнім часом їхня дружба теж почала змінюватися. Самохін не зрадив своєму захопленню паркуром і в неповні чотирнадцять став визнаним у місті майстром цього своєрідного мистецтва. Матвій по кілька годин на день відшліфовував свою вправність на спортивних майданчиках і часто набивав синці та ґулі, відпрацьовуючи який-небудь «Drop», «Monkey» або «Wall flip». Його основним принципом стало висловлювання: «В житті немає кордонів — є тільки перешкоди, і будь-які з них можна здолати». І він доводив це, переміщуючись по вертикальній стіні, долаючи височенні паркани та широкі прірви між будинками або роблячи сальто в повітрі. Оце було видовище!

На відміну від Потапа, Матвій був високим і сухорлявим. Його сила вражала. Він міг зробити мало не сто відтискань від землі, міг заввиграшки 20–30 разів підтягнутися на перекладині і навіть не захекатися. За ним сохли всі дівчата з їхнього класу і не тільки. Всі вони намагалися якось здобути його прихильність. Але Самоха майже не звертав на них уваги, бо його цікавила лише улюблена справа. Був час, коли він перестав учити уроки, щоб мати більше часу на паркур. Однак вечірня бесіда з мамою та її сльози змусили Матвія поєднувати приємне з можливо колись корисним. А Денис тоді допоміг йому надолужити згаяне. І Матвій став фактично ідеальним сином, учнем, хлопцем…