Жуль Верн - П'ятнадцятирічний капітан

– Ах ти паскуда! Задушу!..

Проте втручання Геркулеса не знадобилося. Португалець більше не рухався: можна сказати, що доля спіткала злочинця в тому місці, де він скоїв свій злочин. Однак, поранення вірного пса також виявилося смертельним – собака поповзом добрався до того місця в хатині, де було вбито Самюеля Вернона, і там помер.

Геркулес закопав останки мандрівника глибоко в землю, а оплакуваного усіма Дінго поклали поруч.

Негоро не було більше серед живих, однак туземці, що супроводжували його з Казонде, знаходилися десь неподалік. Помітивши, що португалець довго не повертається, вони, зрозуміло, відправляться шукати його на березі річки, що становило серйозну загрозу для мандрівників.

Дік Сенд і місіс Уелдон порадилися що робити далі. Діяти слід було негайно, не втрачаючи ні секунди.

Було вже цілком зрозуміло, що велика річка, по якій вони пливли, – це точно Конго, яку туземці називають Кванго або Ікута-я-Коного; дехто називає її також Заїр, інші – Луалабі. Власне це була та сама найбільша водна артерія Центральної Африки, яку відважний Стенлі прозвав «Лівінгстон», але географам, можливо, слід було б замінити цю назву на ім'я самого Стенлі.

Однак, якщо це – Конго, то в записці Самюеля Вернона вказано, що гирло річки знаходиться на відстані сто двадцять миль від цього місця, але, на лихо, тут річка була непрохідною. Жоден човен не перетнув би могутній водоспад, – ймовірно, це були водоспади Нтама.

Слід йти пішки берегом милю або дві і, оминувши водоспад, будувати пліт і знову пуститися вниз за течією.

– Залишається вирішити, – мовив Дік Сенд, – яким берегом ми підемо: лівим, де ми зараз знаходимося, або правим. І цей, і інший небезпечні, місіс Уелдон, слід остерігатися туземців. Однак, мені здається, що на цьому березі ризик більший, оскільки тут слід остерігатися зустрічі з ескортом Негоро.

– Переправляймося на інший берег, – відповіла місіс Уелдон.

– Однак, чи зможемо там пройти? – далі міркував вголос Дік Сенд. – Дорога до гирла Конго, ймовірніше, пролягає на лівому березі – недарма ж Негоро просувався саме ним. Однак, не важливо! Вагатися немає часу. Проте, перш ніж ми переправимося на правий берег всі разом, я сам один перевірю, чи можна спуститися річкою нижче водоспаду.

Це дійсно було розважливіше і Дік Сенд одразу ж почав втілювати свій план.

За шириною річка, в місці, де знаходилася хатина француза-дослідника, не перевищувала чотирьохсот футів, і молодому моряку, вправному до керування веслом, неважко було її перетнути. Місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт, допоки Дік не повернеться, мусили залишитися на лівому березі під охороною Геркулеса.

Залишивши усі вказівки, Дік вмостився в каное і вже збирався відштовхнутися від берега, як місіс Уелдон промовила:

– Ти не боїшся, Діку, що течія затягне тебе у вир?

– Ні, місіс Уелдон. Я омину її на відстані в чотириста футів.

– А на тому березі?

– Я не висаджуватимуся, якщо відчую найменшу небезпеку.

– Візьми з собою рушницю.

– Добре. Будь ласка, не хвилюйтеся за мене.

– Можливо, нам все ж таки краще залишатися вкупі, Діку? – додала місіс Уелдон, неначе мучилася від передчуття лихого.

– Ні, місіс Уелдон… Я мушу поїхати сам, – відповів Дік Сенд. – Це необхідно для загальної безпеки. Я повернуся менше ніж за годину. Пильнуй, Геркулесе!

З цими словами Дік відчалив, направивши човен до іншого берега.

Місіс Уелдон і Геркулес, зачаївшись серед заростей папірусу, не зводили з нього очей.

Дік Сенд швидко досяг середини річки. Течія тут була не занадто сильна, проте відчутна. Однак вже за чотириста футів від цього місця вода з диким ревінням спадала зі скелі і водяні бризки, підхоплені західним вітром, долітали до каное, в якій сидів Дік Сенд. Юнак здригнувся від думки, що, якби вони були менш уважні минулої ночі, каное неминуче потрапило б у водоспад, який викинув би на прибережні камені лише п'ять понівечених трупів. Проте, зараз такої небезпеки не було: каное перетинало річку майже по прямій, для цього достатньо було вправно керувати кормовим веслом.

За чверть години Дік дістався правого берега річки і вже готувався на нього зістрибнути, однак цієї миті раптом здійнявся галас, і з десяток дикунів кинулися до зеленої купи, яка прикривала каное.

Це були дикуни-людожери з селища на палях. Впродовж тижня вони йшли слідом за мандрівниками правим берегом річки. Коли човен пропливав під палями і з нього зірвало трав'яний оберіг, вони побачили, що на уявному плавучому острівці ховаються люди, і припустили за ними. Вони були впевнені, що здобич не зникне, оскільки водоспад перекривав річку і втікачам рано чи пізно довелося б висадитися на берег.