Андрій Курков - Казки

Опустили мішок, і поки Василько стомлено позіхав, Миколка ввімкнув настільну лампу із зеленим абажуром. Її світло ніжно осяяло обох хлопчиків і сірий полотняний мішок, поставлений прямо посеред кімнати на пофарбованій коричневою фарбою дощатій підлозі.

– А бабуся не прокинеться? – злякано запитав Василько, озираючись на двері в коридор. Двері були суцільні, без скла.

– У бабусі будильник на третю годину ночі поставлено, – спокійно відповів Миколка.

– Вона так рано встає?

– Ні, їй о третій годині ночі треба таблетки випити, а потім знову о сьомій ранку. Вони їй жити допомагають.

– Таблетки? – здивувався Василько.

Миколка ствердно кивнув. Потім опустив погляд на мішок і махнув рукою.

– Давай, – сказав. – Треба подивитися, що там!

Вони акуратно витягли з мішка одну за одною всі іграшки. І ляльки, і літаки, і машини, і навіть відерце для пісочниці з відірваною ручкою.

– І вони хотіли все це викинути! – похитав головою Миколка. – Давай, як дядько Семен, все лагодитимемо, а потім назад віднесемо!

Василько задумався. І уявив собі цілу палату вилікуваних, тобто полагоджених іграшок. І уявив себе їх лікарем.

– Почнімо із вантажівки! – рішуче сказав Миколка і, вийшовши на хвилину в темний коридор, повернувся зі скринькою інструментів.

– Стукатимемо – твою бабусю розбудимо! – промовив Василько.

– Так, ти маєш рацію, – погодився Миколка. – Тоді давай поки знімемо з ляльок одяг і виперемо. У бабусі спеціальна каструля є з палицею і пральний порошок. На кухні.

Василько погодився, і, знявши з лялькових хлопчиків і дівчаток одяг, який не прався багато років, вони пішли на кухню. Пішли, навіть не вимкнувши ніжне зелене світло настільної лампи. Або ж не хотіли, щоб іграшки знову боялися темряви. Адже в темному мішку їм напевно було страшно.

Вранці бабуся довго не могла зрозуміти, що це за такі маленькі сукні та штанці сушаться на білизняний мотузці над палаючою газовою плитою. Потім, зайшовши в кімнату і спіткнувшись об полагоджену дерев’яну вантажівку, вона скрикнула. І розбудила хлопчиків, які задрімали під ранок на старому шкіряному дивані.

– Господи! – сплеснула вона руками, впізнавши Василька. – Тебе ж шукатимуть! Міліцію покличуть! Нумо швидко збирайся назад!

– Я з ним, – сказав, протираючи сонні очі, Миколка. – Ми лікарняні іграшки полагодили. Зараз назад відвеземо.

– Ось воно що! – знову вголос здивувалася бабуся, опустивши погляд на голих ляльок, що сиділи під стіною. – Але ж перед тим, як на вулицю виходити, треба вдягнутися тепліше.

А за вікном світило ранкове сонце, і його ніжні, вже теплі промені бігали по бабусиних щоках, по руках, носах і навіть очах Миколки і Василька. Вони мружилися, нахиляли голови ближче до ляльок, поки вдягали їх у все чисте.

– Але ж сьогодні четвер! – раптом сказала бабуся, котра допомагала їм одягати ляльок. – Чистий четвер!

Ретельно залатані і чистенькі іграшки вони повезли вже втрьох на трамваї. І не в мішку, а в трьох великих кошиках.

На сніданок Василько запізнився, але його не сварили. А в палаті на тумбочці стояв тортик із шістьма свічками.

Миколка і його бабуся слідом за Васильком зайшли в його палату й ахнули від подиву.

– У тебе що, день народження? – запитав Миколка.

Василько кивнув.

У палату, мабуть, уже не вперше за цей ранок, зазирнула нянечка Соня. Побачивши нарешті свого улюбленця, та ще й з гостями, вона запалила шість свічок на торті. Потім загадково показала Василькові пальцем на подушку. Василько підійшов. Підняв її і побачив, що там сховався плюшевий рожевий кролик.

– А нові іграшки обов’язково куплять, – пообіцяла знову нянечка. – Може, через місяць.

– А мені непотрібні нові! – Василько гордим поглядом показав на три кошики, що стояли на підлозі праворуч від віконця.

Нянечка, роздивившись полагоджені іграшки, перевела здивований погляд на двох хлопчаків.

– Молодці! А тепер мерщій за тортик! – вона витягла з кишені білого халата кілька чайних ложечок і дві з них простягла друзям. Третю передала бабусі Миколки, а четверту залишила собі.

Василько вже націлився ложечкою на кремову троянду на торті, але нянечка його зупинила.

– А свічки задувати хто буде?

Василько задув свічки з першого разу і озирнувся на Миколку. Той дивився на тортик сумно і навіть зробив крок назад.

– Ти чого? – здивувався Василько.

– Якщо я їстиму з тобою разом, то можу заразитися…

– Та ти що! – усміхнулася нянечка. – Ця хвороба через тортики не передається! Їжте! Їжте! І ми вашим тортиком поласуємо! – нянечка Соня поглянула на бабусю Миколки, яка підійшла ближче.