Андрій Курков - Казки

Уранці до нього в гості приїхав Миколка. Він жив десь неподалік. Дві зупинки на трамваї.

Миколку підстригли під їжака. Синя сорочка з короткими рукавами була ретельно випрасувана. На обличчі – задоволена усмішка.

– Ну як ти? – запитав він.

– Непогано, – відповів Василько. – Тільки нудно.

Він зітхнув і обвів поглядом білостінну палату.

Миколка теж роззирнувся, і щось здалось йому дивним. Щось тут було не так.

Помітивши, як насупився Миколка, Василько усе зрозумів.

– Старі іграшки віднесли… Няня зібрала їх у мішок… Я потім шукав, але не знайшов. Темно було.

– Там же гарні були! – серйозно сказав Миколка. – І вантажівка дерев’яна. Ну то й що, що колесо відлітало!

Обидва замовкли. Обом друзям стало сумно і шкода іграшок, з якими вони провели тут чимало днів.

– Ходімо ще пошукаємо! – запропонував Миколка.

Василько з готовністю кивнув.

– Тільки через вікно, щоб не побачили! – сказав він.

Зустрілись уже надворі. На небі світило сонце. Теплий вечір ворушив волосся Василька.

– Мабуть, вони там, – Василько показав поглядом на залізний паркан господарчого двору.

Ворота на господарчий двір були трохи відчиненими. Помітивши це, друзі поспішили туди.

На соснах і дубах, які росли на території лікарні, дзвінко щебетали пташки. На лаві під вишнею сиділи дві дівчинки із сусідньої палати. Про щось теревенили.

Миколка і Василько прошмигнули на господарчий двір і роззирнулися. Тут стояли розкидані залізні ліжка, старі тумбочки й дерев’яні вішаки для пальт. Зліва під парканом лежали зламані лави і поруч одна полагоджена. Двірник дядя Семен у вільний час приходив сюди і щось лагодив. «Речі повинні жити довше, ніж люди!» – приказував він, коли хтось знаходив його під час роботи над черговою тумбочкою або лавою.

Василько, почувши ці слова від дядька Семена вперше, дуже здивувався.

«Неправильно це, – подумав він. – Люди повинні жити довше, ніж речі».

– Дивися! – Миколка схопив Василька за руку.

Василько озирнувся і побачив знайомий полотняний мішок, приставлений до стіни цегляного будинку для сміття.

Обидва підійшли швидким кроком. Розв’язали в чотири руки шнурок, яким був зав’язаний мішок, і запустили в нього руки.

На обличчі Василька з’явилася усмішка, коли його пальці намацали і пізнали ту саму дерев’яну вантажівочку.

Миколка задумливо захитав головою. Подивився на друга.

– Давай зараз його переховаємо, а ввечері, коли людей буде менше, віднесемо до мене додому!

– Давай! – погодився Василько.

Вони винесли мішок із господарського двору і сховали у кущах, між лікарняним дерев’яним парканом і старою, давно не фарбованою альтанкою.

– Я тобі у віконце камінець кину! – пообіцяв Миколка. – Коли стемніє!

Василько кивнув. Настрій у нього був гарний.

– Васько! Де ж ти ходиш! – донісся до нього з порога лікарні дзвінкий голос медсестри Тамари.

Вона махнула йому правою рукою, а лівою показувала якісь вітаміни.

Василько попрощався з другом і побіг до лікарняного порога.

За віконцем стемніло. Василько лежав у ліжку і читав книжку про Гаррі Поттера. Коли маленький камінчик дзвінко вдарив у шибку, хлопчик здригнувся. Але переляк минув зразу ж. Він згадав про свою домовленість із Миколкою. Швидко піднявся, одягнувся і відчинив вікно.

– Давай! – почув він із темряви голос друга.

Василько зістрибнув униз на м’яку, вкриту травою землю. Ніхто не почув, як він стрибнув і приземлився. Вони з Миколкою поспішили до кущів між дерев’яним лікарняним парканом і старою альтанкою. Підняли мішок і, обережно притримуючи, щоб не впав, спустили його на інший бік паркану. Потім перелізли самі.

– Куди його тепер? – запитав пошепки Василько.

– Несімо до мене! Тут поруч, дві трамвайні зупинки.

– А батьки? – засумнівався Василько.

– Вони на заробітках, за кордоном. Я у бабусі живу. Вона вже спить.

За двадцять хвилин, втомлені і спітнілі від нелегкої своєї ноші, вони зупинилися перед хвірткою, за якою спав, загасивши всі свої вікна, присадкуватий одноповерховий будиночок.

– А ключ у тебе є? – запитав свого друга Василько.

– А ми не зачиняємося, – прошепотів Миколка. – Піднімай і ходімо!

Коли вхідні двері зачинилися за ними, вони немов самі в темному мішку опинилися.

– А куди далі? – пошепки запитав Василько, з останніх сил підтримуючи обома руками мішок знизу.

Миколка потяг за собою далі в темряву і мішок, і Василька, який його підтримував. Рипнули двері, і вони опинилися в кімнаті, де хоч і не було світла, але з вікна падали відблиски вуличних ліхтарів.