Сергій Оксеник - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Тарасик був біленький, з руцями, ніби ниточками перев’язаними, у три місяці вже сидів. Окрім батьків своїх, найбільше любив Марічку, в чому немає нічого дивного, бо її всі любили, і Лелю. Втім, і в цьому немає нічого дивного. Дуже любив тягати за бороду свого батька, Бороду.

Петрусь так і прижився в родині Вуханя. До Лелі з Лисим навідувався далеко не щодня. Та й то. Клопотів у нього вистачало. Того року чомусь усе село заходилося ремонтувати хати. І Вухань, і Петрусь світу білого не бачили — роботи було вище голови.

Аж через два роки у Лелі народилася дівчинка Марійка — страшенно схожа на Марічку, тільки зовсім мала. Марічка відтоді дуже запишалася. Вона вже не була наймолодшою дівчинкою в селі. Вона проводила з Марійкою майже весь свій час, казала, що дитина надзвичайно розумна і що з нею цікаво розмовляти. Про що вони там розмовляли, знову ж таки лишалося для всіх таємницею. Тільки одного разу старша зізналася, що Марійці дуже подобається Тарасик. Той своїх почуттів і не приховував. Коли бачив малу ровесницю, починав щось ґелґотіти, махав руками — дуже нагадував Сокола.

Лисий тепер не те щоб боявся, а якось обережно й уважно ставився до Марічки — після того, як вона його забалакала й змусила вивихнути ногу. Звичайно, дівчинка його тоді врятувала, але хто його зна, коли їй іще забандюриться скористатися цим своїм умінням!

Наталочка довго намагалася зліпити хробака. Її просто зациклило на цьому намірі. Один, другий, третій — і щоразу носила до Лисого, аби підтвердив, що нарешті схоже. Ні. Не підтверджував. І раптом одного дня, побачивши чергову спробу, Лисий аж сахнувся. Зовсім як живий.

— Як тобі вдалося?! — здивувався він.

— А мені Марічка розповіла так, що я його аж побачила.

Лисому стало недобре. Ввечері розповів усю цю історію Лелі. Щось, каже, треба робити. Якось стримати її. Щоб не було якого лиха.

— Якого лиха? — здивувалася Леля. — Хіба вона щось погане зробила?

— Ні. Нічого поганого. Але хтозна, що буде завтра.

— Ти гадаєш, завтра вона зробить щось погане?

— Ні, Лелю. Я так не вважаю. Але вона ще мала. Вона може подумати, ніби робить щось добре, а вийде…

— Ну, наприклад?

— Та в тому ж і річ, що я не знаю, що це може бути! — Лисий замислився. — От згадай, як вона колись розповіла Пластунові про те, що ми пастку на нього влаштували.

— Я пам’ятаю, — відповіла Леля. — І хіба з того, що вона зробила, вийшло щось погане? Все одно ж зрештою з’ясувалося, що вона зробила правильно!

Лисий не міг з нею сперечатися. Він тільки руками розвів.

— Не хвилюйся, Лесику! — спробувала вона заспокоїти його. — Марічка просто серцем чує, де добре, а де погане. Вона нікому не заподіє лиха.

Він замовк, хоча Леля його й не дуже переконала. Після цього намагався пильнувати. Та хіба ж малу впильнуєш! Утім, Лисий часто ловив себе на тому, що він став надто обережним з людьми, а часом навіть підозріливим. У ньому, немов скалка в нозі, муляла думка: тоді хробак знищив дуже багато черви. Але не всю. Десь далеко під землею росте нова лялечка. Коли вона виросте й набере сили, цього ніхто не знає. Але до того треба бути готовим.

А ще в селі народилося лоша. Через рік із лишком — іще одне. І тепер вони мали вже дві пари коней.

От тільки… З Васильком щось було негаразд. Вечорами люди, як завжди, збиралися до Лисої криниці й чекали: от прийде Василько, розважить їх, щось розповість. Раніше він ніколи не відмовлявся. А тут… То один раз віджартувався: мовляв, не в гуморі. То другого разу не прийшов, і ніхто не бачив, де він. Потім іще раз відмовився. А далі просто перестав вечорами ходити до криниці. Він узагалі був якийсь не такий, щось у ньому дуже змінилося. Що саме? І чому? Відповідей на ці запитання Лисий не мав.

І одного разу вирішив простежити, куди ж Василько зникає. Йому й соромно було цим займатись, однак після історії з Івасем він готовий був і на холодну воду дмухати. У Васильковій поведінці нічого подібного до Івасевої не було. І все ж…

Якось після вечері, коли хлопчик, поївши, подякував і вийшов з хати, Лисий вирушив за ним назирці. Стеження не було складним. Василько не крився, спокійно йшов у незрозумілому напрямку, не озираючись. Часом, однак зупинявся, але то були цілком виправдані, принаймні зрозумілі зупинки. Одного разу він опустився навпочіпки біля мурашника й довго розглядав, як мурахи загортають вхід на ніч. Потім якось спинився біля порожньої оселі, в якій давно ніхто не жив. Там він зірвав яблуко.