Сергій Оксеник - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Та Голосу не було. Тільки невтомне ревіння корів, завивання собак, мекання кіз…

Уранці велика рогата худоба розбрелася, пішла знову до села, а по дорозі зупинилася на луці. Розбіглися й коти, й собаки, й свині. Та не далеко.

Коли Губченко вийшов на вулицю, там ніде було ногу поставити: хоч які голодні, а встелили корови всю вулицю своїми іржавими коржами. Невиспаний, розбитий, Губченко стояв біля хвіртки, розгублено дивлячись на те, як знову починає збиратися худоба, помітивши, що він вийшов з хати. На нього напав розпач: він не готовий до місії діда Мазая. У нього немає ні льоху, ні ясел, ні стайні… що там іще треба? Він не вміє доїти корів, навряд чи зможе заколоти свиню… Та й годувати їх усіх нічим. Він повернувся до хати пошукати чогось їстівного й зупинився. Всіх їх він не нагодує. Але навіть пригостивши, вже ніколи цієї орави не позбудеться.

Щось ворухнулося за спиною. Губченко злякано озирнувся й побачив чорну з білим «комірцем» і «шкарпетками» кішку. Коли вона встигла вскочити в хату? Що ж, подумав він. Раз прийшла, залишайся. Справді, треба займатися селекцією. Він знову вийшов на подвір’я, вибрав найбільшого непевної породи пса, почухмарив йому потилицю й повів за собою. Ногами відтурив від хвіртки інших собак, вдав, що не помічає корів, які вже мало не повалили паркан. Знайшов якусь більш-менш придатну їжу для кота і для собаки.

Потім замислився, як їх назвати. Перше, що зринуло в пам’яті, — П’ятниця. Та він не пам’ятав, який саме був день тижня. До того ж і тварин було дві.

Поміркував і назвав кішку Нахаба, а собаку — Друг. Ще й подумав, що надто помітний стилістичний різнобій, еклектика — кішці дісталось ім’я вишукане, а собаці банальне. Ну та вже як буде.

Перше враження було важливим, але, можливо, помилковим. І все ж Губченко переживав, що дав невідповідні імена. Бо собака поки що друга не нагадував: був набурмосений і весь час стиха гарчав. Щодо зацькованого й злодійкуватого кота, він щонайменше нагадував мудру й самостійну кішку, яка ходить де заманеться й гуляє сама-одна.

— Вівці ж мої вівці, — дивлячись на них, стиха сказав Губченко. — Хто ж вас буде пасти, як мене не стане, ге-ей гей?

Вони мовчали, ніби знали, що пережити його їм не вдасться.

І тут ми повертаємося до цієї теми. З роками Губченко, доведений до відчаю втратами, відчуттям власної провини й самотністю, мріяв про смерть як звільнення. Але минали роки й десятиліття, й він раптом усвідомив, що вже багато років не хворів ні на що. Навіть нежитю не було. На слабкість, а тим більше смерть, — ані натяку. Знаючи, що скоро помре й нічого по собі не залишить (просто нікому), він навіть не рахував днів. Тож не міг сказати, скільки років минуло після зникнення людей. Хоча, за найскромнішими припущеннями, йому вже було за вісімдесят, він ніколи раніше не почувався таким міцним і здоровим.

Уже й Друг і Нахаба давно здохли, після них іще було кілька котів і собак, і свині, й кури, і навіть ручний вуж — незамінний соратник у боротьбі з мишами… А Губченко жив і жив.

Настав день, коли до нього прибилася жінка. Не така молода й не така гарна, однак вона його вразила, бо жінок він уже не бачив багато-багато років. Як вона його знайшла, він легко зрозумів. Стояла зима, і дим над його хатиною було видно далеко-далеко, він височів молочним стовпом навіть понад деревами, що забили весь простір навколо колишнього дачного селища.

Вона була змерзла й голодна. Ледве пересувала ноги, мало що вже розуміла від холоду й знесилення. Пленталася, мов сновида. Але пленталася не куди очі світять, а безпосередньо до його хати.

Сказати, що вона була першою людиною, що знайшла його, було б неправдою. Їх таких багато приходило. В перші роки — мало не щотижня. І кожен з одним і тим самим наміром: пограбувати, забрати все цінне, що він має. Таким був тоді алгоритм життя всіх уцілілих. Він їх відганяв пострілами з рушниці. Дуже пишався, що вдалося відігнати всіх, нікого не вбивши й не поранивши. Втім, приходили й інші — з автоматами, та їх теж пощастило відігнати. Вона була інша. Губченко дивився на неї понад хвірткою, а вона опустила очі й тільки рукою сперлася на рештки бетонної опори колишнього стовпа електролінії.

— Як тебе звуть? — Губченко чомусь вважав, що це найголовніше запитання. Саме назва, ім’я, на його думку, визначали людину. Та й тварину теж.

— Яна, — ледь чутно обмороженими губами видихнула вона. — А вас?

— А мене… — Губченко затнувся. Він зрозумів, що ні ім’я його, ні прізвище не мають ніякого значення. І відповів те, що цілком несподівано для нього виринуло з пам’яті: — Інженер.