Сергій Оксеник - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Схоже, вона не сприйняла це слово як просто іменник. Видно, ніколи не чула про таку професію. Мало які чудернацькі імена люди вигадують своїм дітям, мабуть, подумала вона. А коли — вже через кілька місяців — уперше назвала його Інь, він мимоволі почав називати її Янь, дивуючись, як найпростіші збіги обставин можуть бути сповнені таким первісним, древнім змістом. Інь і Янь. Чоловік і жінка. І більш ніяких імен не потрібно. «Не вийшло з мене Ноя, — думав він, — то буду Адамом».

Не так сталося, як гадалося. Дітей у них не завелося, хоч жили добре, мовчки, не набридаючи одне одному запитаннями й спогадами. Якось дуже швидко і просто розділили господарські обов’язки, допомагали одне одному, розумілися з півслова. Навіть відпочивши й від’ївшись, вона не стала красунею. Але була доброю, чуйною, теплою. А з роками він помітив, що Янь почала старішати. І незчувся, як вона стала зовсім немічною, розбитою хворобами… Перед смертю спитала його:

— А ти вічний, так?

Він не знав, що відповісти. Тільки дивився їй в очі й тримав за руку.

— Бідолаха, — видихнула вона і заплющила очі.

Назавжди.

Після її смерті Губченко кілька днів думав про жінок. Будь-чим зайняті руки, а голова все згадує. Він згадував своє сонечко — доню Оленку, з якою був нечесний, якої не зміг урятувати. Зажди знав, що живе для неї, що сенс його існування — в ній… І от вона врятувала йому життя, сама загинула, а він лишився — без неї й без сенсу.

Губченко згадував свою Галю. Ще студентами вони познайомилися, ще студентами одружилися, все життя прожили разом — майже до її смерті. І в її смерті був винен він, чоловік, який колись визнав своїм обов’язком дбати про неї.

Він згадував Олю, з якою ходив до дитячого садка, а потім десять років навчався в одному класі. Вони були найближчими друзями, практично нічого не приховували одне від одного, розповідали одне одному про свої сердечні справи, але одне в одного так і не закохалися. Де вона зараз? Мабуть, там, де й усі.

Відтоді він жив один. Не сказати б, що це був його вибір, — просто більше до нього ніхто не приходив. Тобто приходили, звичайно, але знову й знову з одним: щось украсти або й відібрати силоміць. Тепер він мав уже двох великих собак, які вільно тинялися подвір’ям і тримали на відстані всіх охочих до його запасів.

Звісно, це були не ті запаси, які він зробив іще до епідемії. Ті давно вичерпались або спорохнявіли, заіржавіли, зотліли. Але він з роками навчився солити м’ясо, зберігати зерно, фрукти й овочі. Мав і кіз, від яких завжди були молоко, сир і теплі шкури на одяг і взуття. Працював до нестями, від зорі до зорі, ніби намагався виснажити себе й підірвати роботою. Та наступного ранку знову прокидався міцний і бадьорий.

Таке розмірене трудове життя тривало довго, аж доки Губченко помітив, що хата його, попри безкінечні лагодження, починає розсипатися. Він зрозумів, що одного дня вона просто впаде на нього й лагодити вже нічого не доведеться.

Колись думав: розвалиться хата — збудую нову, он скільки зруйнованих осель навколо. Будівельних матеріалів вистачить. Але на той час, як підійшла до останньої межі його власна хата, порозсипалися й усі інші. Дощі, сонце і морози навіть цеглу й бетон перетворили на порох.

Губченко вирішив перебратися в інше місце і там збудувати нову хату. Де саме — він знав. І давно думав про те, що треба жити ближче до Руїни, принаймні по той бік Дніпра. Забрав собак, кіз, те, що вціліло з металевих речей і наприкінці весни подався до греблі, яка й досі нагадувала про могуття людства, що жило тут багато століть тому. Величезна бетонна споруда мала вже великі пролами, крізь які бурхливо проривалася вода. Ще кілька років чи десятиліть, і вода закінчить справу — розвалить греблю остаточно. Але зараз іще можна було перебратися на інший берег. Там він збирав каміння, пташині яйця для розчину, глину для черепиці. Все літо жив у тимчасовій халабуді, яку потім зміцнив і розширив, — там згодом жили кози й собаки.

Налагодити побут на новому місці — непросте завдання. І хоч до осені вдалося переїхати до нової хати, там була пустка, на те, щоб облаштуватися, пішов не один рік.

Тут було гамірніше. З весною почалися відвідини. До Руїни ходили мародери. Що вони там шукали, то їхнє діло. Губченко був майже переконаний, що тягти звідти вже давно нічого. Але в тому й була основна загроза. Люди долали великі відстані через ліс, сповнений небезпек, приходили й не знаходили нічого цінного. Роздратування й відчай у них були такі сильні, що вони ладні були тягти бодай щось. Тож хата Інженера на їхньому шляху — немов знахідка. Довелось озброюватися. Тепер уже по-новому — від рушниці лишилися тільки спогади.