Сергій Оксеник - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Паніка. Він і раніше знав, що її не минути. Але й уявити собі не міг, як це — коли не один, не група, не натовп, а — всі. Надто швидко розвивалася епідемія. Вже через два тижні після перших випадків люди перестали ходити на роботу. Тоді ж перестав надходити у квартири газ, погасла електрика… Ширилися чутки про вибухи на електростанціях, про пожежних-паліїв, про міліціонерів-грабіжників, лікарів-убивць. Потім паніка припинилася. Кожен зрозумів, що все залежить тільки від нього. І почалося найстрашніше. Одного разу Губченко сам бачив самотній танк на вулиці. Схоже, крім механіка-водія в ньому нікого не було, бо танк стріляв тільки з курсового кулемета. А з нього не прицілишся. Кількох людей йому вдалося вбити, та й то були здебільшого випадкові перехожі, що необачно перебігали перед ним дорогу. А з іншого боку, чи можна було б тут вважати будь-яку жертву невипадковою?

Всі жертви були випадковими й усі закономірними. Таким став світ — ненадовго, але на страшно. Кожен підозрював іншого. Підозри були безглузді й дикі, та не для тих, кого вони мучили. Вбити першим, щоб не вбили мене, — така логіка здавалася найбільш переконливою. А головне — ніхто не одужував. Губченко був один такий. Принаймні серед тих, кого він знав. Принаймні він не чув про будь-який випадок зцілення. Чому так сталося, було загадкою і для нього самого — на кілька століть.

Уперше він замислився про це лиш років через тридцять-сорок. Він жив сам на своїй нафаршированій дачі. Втім, харчі дуже швидко скінчилися, тож довелося зайнятися сільським господарством. Це було жахливо. Він нічого в тому не тямив. Грядки — то завжди була парафія його Галі. А у тваринництві й поготів нічого не петрав. Навіть не уявляв, яка це тонка й складна наука. У перші роки після початку епідемії не так важко було знайти свиней, курей, навіть коней і корів. Навпаки — їх важко було не знайти. Одного разу, ще на початку свого відлюдного життя, Губченко пішов до села неподалік своєї дачі й за кілька кілометрів почув їх: ревли корови. Негодовані, непоєні й недоєні, вони стояли в яслах при хатах, а людей у тих хатах уже кілька днів не було.

Цілий день ходив він селом, випускаючи на волю корів, свиней, курей, котів із будинків, спускаючи собак з ланцюгів… А потім, увечері, вони всі пішли за ним. Він почувався безумним щуроловом з відомої казки. Тільки там щуролов перехитрував пацюків, а тут він сам став жертвою своєї доброти. Губченкові було страшно, здавалося, ця жахлива отара (череда?) зараз затопче його, визволителя.

На подвір’я він їх не пустив, і ніч стала справжнім прокляттям. Коти шкреблись у двері, собаки завивали на Місяць, а корови ревли по всій вулиці.

Ной, мабуть, і сам не розумів свого щастя. Втім, може, й розумів. Цілком. Цілком можливо, що він усю цю історію й сприймав як велике щастя, фарт.

Адже на першому етапі — перед Потопом — йому тільки й треба було, що виявити послух. Сказано збудувати човен з хатою та хлівом — виконано. А міг же почати шаманити: мовляв, людоньки! Що ж ви собі думаєте! Богове терпіння вже дійшло межі! Він уже запланував Потоп на вас. І не простий, а вселенський! Покайтеся! Благайте прощення! Він добрий! Він усе простить і замінить смертну кару на довічне ув’язнення!

Втім, для такого кроку треба було бути цілковитим ідіотом. А Бога таке вочевидь не влаштовувало. По-перше, це не в Божому стилі, некрасиво: рятувати тільки одного, та й того ідіота. По-друге, не міг же Він (Бог!) не подбати про гени для майбутнього, наступного людства!

Ною не годилося бути ідіотом. Та й щодо його такої вже бездоганної праведності Губченко мав суттєві сумніви. Так і уявляв собі, як цей спасенний сидить на лаві, з останніх сил тримаючись за спеціально влаштовані ручки, зелений від морської хвороби, й дивиться на дружину і трьох своїх нащадків, яким уже сил триматися за ручки не стало, тож вони повзають по пайолах у власному блювотинні. І Ной думає: «Дякую тобі, Боже, що врятував нас! Не сусіда Івана і не свата Степана, а саме мене й мою родину!»

Та й що там тих випробувань — сорок діб! Совість його навіть прокинутися не встигла. А головне — він точно знав своє призначення. Він знав, навіщо збережений, як генофонд. От і все.

А навіщо доля зберегла його, Губченка, науковець не знав. Це належало зрозуміти самому. Самому вирішити. І на будь-яку підказку сподіватися годі.

Скільки разів він розпачливо мріяв, що ось зараз йому скаже Голос: «Чи згоден ти, Губченку, помінятися з Ноєм? Чи згоден ти блювати до посиніння сорок днів і ночей? Чи згоден, щоб твоя родина так само страждала в тебе на очах?» Що б він тому Голосу відповів, Губченко придумати не міг. Якби він міг відповісти, відповідав би дні й ночі — й тоді все змінилося б…