Люсі Гокінґ: Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Джордж гадав, що це кухня брудна, та в сусідній кімнаті панував у стократ більший безлад. Там височіли гори книжок, а деякі хиткі книжкові вежі ледь не сягали стелі. Записники, кишенькові книжечки, томи у шкіряних оправах, — усе розлетілося навсібіч, а клаптики паперу вихором закружляли довкола Фредді, який промчав через усю кімнату.

— Лови його! — вигукнув Ерік, силкуючись нагнати кабанчика до кухні.

— Стараюсь як можу! — крикнув йому Джордж і тієї ж миті дістав ляпанця від книжки у блискучій обкладинці.

— Хутчіш! — гукнув Ерік. — Мусимо витурити його звідси!

Батько Енні плигнув прямісінько на Фредді й схопив його за вуха. Взявшись за них, наче за кермо, він розвернув кабанчика, який щодуху нісся вперед, і, осідлавши його, мов брикливого мустанга, погарцював назад до кухні.

Зоставшись сам, Джордж здивовано роззирнувся. Він зроду не бував у такій кімнаті. Тепер, коли всі клаптики паперу, що кружляли в повітрі, м’яко опустились на долівку, тут запанував чарівний, розкішний безлад. Окрім усього, кімната повнилася всілякими цікавинками.

Йому впала у вічі величезна дошка на стіні, на якій кольоровою крейдою було намальовано різні символи й закарлючки. Під ними — якісь написи, але Джордж не мав часу їх читати. Стільки всього ще треба передивитися! У кутку тихо цокав старий годинник, маятник гойдався туди-сюди у такт зі срібними кульками, нанизаними на тонесеньку ниточку, що рухались, здавалось, без упину. На дерев’яній тринозі стояла довга мідна зорова труба, націлена у вікно, — старовинна й гарна. Джордж не втримався й доторкнувся до металу, холодного і приємного водночас.

До кімнати повернувся Ерік — сорочка вилізла зі штанів, волосся стояло сторч, окуляри перехнябилися під дивним кутом, а на обличчі сяяла широчезна усмішка. Він тримав книжку, яку встиг піймати, коли гопцював верхи на Фредді.

— Джордже, це щось неймовірне! — Ерікові очі блищали. — Це моя нова книжка, а я думав, що загубив її! Обшукав усе і ніде не міг її знайти! А твій кабанчик відшукав її! Отакої!

Джордж так і завмер на місці: поклавши руку на металеву трубу, він витріщився на Еріка, роззявивши з подиву рота. Хлопець думав, що зараз його добряче вишпетять за збитки, що їх наробив кабанчик, проте Ерік, здавалось, анітрохи не сердився. Джордж зроду не бачив таких людей, які б не гнівалися, коли їхній будинок перевертають догори дриґом. Він був геть спантеличений.

— Тож хочу подякувати тобі за допомогу! — вів далі мову чудернацький Ерік, поклавши загублену книжку на картонну коробку.

— Допомогу? — не вірив власним вухам Джордж.

— Саме так, — твердо відповів Ерік. — І я хотів би тобі віддячити — наприклад, розповісти щось про науку, бо ти, по-моєму, нею добряче зацікавився. З чого почнемо? Що тобі кортить дізнатися?

У Джорджа в голові роїлося стільки запитань, що він ніяк не міг обрати одне-єдине. Натомість показав пальцем на металеву трубу.

— Що це таке? — запитав хлопець.

— Гарне питання, просто чудове! — зрадів Ерік. — Це мій телескоп, дуже давній. Чотириста років тому він належав одному чоловікові на ім’я Галілей, який жив в Італії і обожнював розглядати нічне небо. У той час люди гадали, що всі планети в нашій Сонячній системі обертаються довкола Землі. Вони думали, що навіть Сонце рухається вздовж орбіти нашої планети.

— Але ж я знаю, що це неправда, — сказав Джордж, зазирнувши у старовинний телескоп. — Я знаю, що Земля обертається навколо Сонця.

— Тепер знаєш, — відповів Ерік. — Наука здобуває знання на підставі досвіду. Тобі відомо, що Земля обертається навколо Сонця, бо Галілей відкрив це кілька століть тому. Подивившись у свій телескоп, він переконався, що Земля й усі інші планети в Сонячній системі рухаються вздовж орбіти Сонця. Що ти там бачиш?

— Місяць, — відповів Джордж, примружено вдивляючись у телескоп, націлений із вікна вітальні у вечірнє небо. — Він наче усміхається.