Люсі Гокінґ - Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Стежка вивела Джорджа просто на галявину позаду будинку. Досі від заблудлого кабанчика не було ані сліду. Аж ось він угледів брудні відбитки ратичок на розбитій бруківці перед задніми дверима. І одразу ж визначив, куди подався Фредді. Його вихованець попрямував у покинутий дім через задні двері, прочинені рівно настільки, аби крізь них міг протиснутися товстенький кнурик. Найбільше ж лихо було в тім, що з будинку, де багато років ніхто не мешкав, вибивався промінь світла.

Удома хтось був.

Джордж озирнувся на сад, на стежину, якою прийшов.

Треба було повернутися й покликати батьків. Навіть якщо йому доведеться зізнатися татові, що він переліз через паркан до Сусідського Саду, то все одно це краще, ніж стояти отак самому-самісінькому. Він тільки зазирне у вікно — чи не вгледить, бува, Фредді, — а тоді піде по тата.

Хлопець посунувся на крок до променю яскравого світла, що струменіло з покинутого будинку. Воно було золотаве, геть не схоже на слабке мерехтіння свічки у нього вдома чи на блакитні смужки холодного неонового світла у школі. Джордж аж зубами клацав від страху, однак світло так вабило його, що, зрештою, він опинився прямісінько навпроти вікна. Хлопець зазирнув усередину крізь вузеньку щілину між віконною рамою і фіранкою. І угледів кухню — там і сям стояли горнятка й валялися зужиті пакетики від чаю.

Краєм ока він помітив якийсь рух і, зиркнувши на підлогу, побачив свого кабанчика, Фредді! Той тицьнув рильце в миску і хлебтав звідти якусь таємничу ясно-бузкову рідину.

Джорджеві аж кров у жилах захолола — це ж бо жахлива пастка, без сумніву!

— Ой! — вигукнув він. — Це отрута!

І голосно постукав у шибку.

— Не пий того, Фредді! — закричав хлопець.

Проте Фредді був жадібним кабанчиком — він пропустив господареві зойки повз вуха й знай собі з превеликим задоволенням сьорбав. Джордж, не задумуючись, влетів до кухні, вихопив миску з-під рильця Фредді й вилив її вміст у мийку. Щойно фіолетова рідина забулькотіла, витікаючи геть, як позаду Джорджа почувся чийсь голос.

— Хто ти такий? — запитав хтось чітко, але трохи по-дитячому.

Джордж ураз крутнувся на місці. Позаду нього стояла дівчинка, вбрана у дивовижний костюм, що поєднував у собі стільки кольорів і шарів тонесенької тканини, що здавалось, мовби вона загорнулась у крильця метелика.

Джордж сердито зашипів. Те дівча з довгим скуйовдженим білявим волоссям і зелено-блакитним, прикрашеним пір’їнами, капелюшком мало дивакуватий вигляд, але боятися його, звісно, не було чого.

— А ти хто така? — обурено запитав він.

— Я запитала перша, — відповіла дівчинка. — Крім того, це мій дім. Тому я хочу знати, хто ти такий, а сама не мушу нічого пояснювати.

— Мене звати Джордж, — хлопець випнув підборіддя, як завжди, коли злився. — А це, — кивнув на Фредді, — мій кабанчик. Ти його викрала!

— Я не викрадала твого кабанчика, — твердо заперечила дівчинка. — Що за нісенітниці? Для чого він мені? Я — балерина, а в балеті немає жодних кабанів.

— Балет, он-як! — насуплено пробурмотів Джордж.

Коли він був меншим, батьки змушували його ходити на танці, і те жахіття запам’яталося йому назавжди.

— Хай там як, — відказав він, — а ти замала, як на балерину. Ти ще зовсім пуцьвірінок.

— Взагалі-то я виступаю в кордебалеті, — зверхньо промовила дівчинка. — То хто з нас ще пуцьвірінок?

— Якщо ти вже така доросла, то чому хотіла отруїти мого кабанчика? — не вгавав Джордж.

— Ніяка це не отрута, — глузливо відповіло дівча. — А виноградна газована вода.

Джордж, якому батьки завжди давали пити тільки мутний, бляклий, свіжовичавлений фруктовий сік, раптом відчув себе невігласом, бо ж не втямив, що то була за фіолетова рідина.

— Але ж то насправді не твій дім, еге ж? — повів мову далі, аби все-таки взяти над нею гору. — Він належить стариганю з довжелезною бородою, що зник багато років тому.

— Ні, це мій дім, — заперечила дівчинка, зблиснувши блакитними очима. — І я тут живу весь час, якщо тільки не виступаю на сцені.

— А де ж тоді твої мама й тато? — стояв на своєму Джордж.