Люсі Гокінґ: Джордж і таємний ключ до Всесвіту

Кабанчик був хоч куди. Джордж охрестив його Фредді й згаяв немало приємних годин, перехилившись через загорожу, споруджену батьком на задньому дворі, і спостерігаючи, як Фредді порпається в сіні чи сопе в багні. Пори року змінювали одна одну, минав рік за роком, підсвинок Джорджа все ріс... ріс... і ріс, аж поки не виріс такий здоровецький, що в темряві скидався на слоненя. Що більшим ставав Фредді, то тісніше йому було в загорожі. Як тільки випадала нагода, він полюбляв давати драпака й бешкетувати на грядках — потоптати моркву, погризти капусту й пожувати квіти, що їх посадила Джорджева мама. Дарма що вона частенько казала синові, що всіх живих істот треба любити, — той здогадувався, що в ті дні, коли Фредді збиткувався з її городу, мама не палала любов’ю до його кабанчика. Мама — як і тато — була вегетаріанкою, але Джордж на власні вуха чув, як вона сердито пробурмотіла «сосиски», коли прибирала після однієї особливо руйнівної прогулянки Фредді.

Утім, цього дня Фредді овочів не знищив. Замість метатися ошаліло туди-сюди городом, кабанець наробив чогось у стократ гіршого. У паркані, що відгороджував їхній сад від сусідського, Джордж раптом помітив підозрілу дірку, в яку акурат міг протиснутися підсвинок. Вчора її там точно не було, але ж учора і Фредді сидів під замком у загорожі. А тепер він наче крізь землю провалився. Це могло означати лиш одне: у пошуках пригод Фредді вирвався з безпечного заднього двору й подався туди, куди йому в жодному разі не слід було пхати свого п’ятачка.

Сусідський Дім був загадковою місциною. Скільки Джордж себе пам’ятав, той завжди пустував. Якщо всі інші будинки на їхній вулиці мали впорядковані подвір’я, вікна, в яких вечорами мерехтіло світло, і двері, якими повсякчас хтось грюкав, вибігаючи надвір чи кваплячись додому, то цей будинок просто собі стояв — сумний, сонний, похмурий. Там не було дітлахів, які радісно верещали рано-вранці. Не було матері, яка б гукала з вікна, щоб усі йшли вечеряти. На вихідних звідти не долинали ані стукотіння молотка, ані запах свіжої фарби, бо ніхто не ремонтував поламаних віконних рам і не чистив іржавих ринв. Сад, про який роками ніхто не дбав, розрісся так, що здавалось, ніби по той бік паркану буяють джунглі Амазонки.

Натомість садок за домом Джорджа був чепурний, упорядкований і страх який нудний. Там виднілися охайні рядочки прив’язаної до тичок квасолі, розкуйовджені пучки салату, темно-зелені чубчики моркви й чемні кущики картоплі. Джордж навіть м’яча копнути не міг так, щоб той не гупнувся прямісінько на старанно виплеканий кущ чорниці й не подавив усіх ягід.

Сподіваючись, що син зацікавиться садівництвом і в майбутньому стане органічним фермером, батьки виділили Джорджу клаптик землі, на якому той міг власноруч вирощувати овочі. Проте замість дивитися на землю, Джордж полюбляв вдивлятися у небеса. Отож поки він рахував зорі на небі, щоб дізнатися, скільки ж їх там, його кавальчик планети з усіма своїми кучугурами, камінням, бур’янами й голою землею пустував.

А от Сусідський Дім мав геть інший вигляд. Джордж частенько стояв на даху хліва й пильно вдивлявся через паркан у розкішні лісові хащі по той бік. Розлогі кущі утворювали затишні схованки, а дерева мали покручене сучкувате гілля, що ним так і кортить видертись на самісіньку верхівку. Тут і там виднілися гіллясті кущі ожини — колючі галузки перекручувалися чудернацькими хвилястими петлями, перетинаючи одна одну, мов рейки на залізничному дірці. Улітку всі рослини в садку були обплетені звивистою павутицею — мовби справжньою павутиною, лиш зеленою; куди око сягає, квітли жовті кульбабки; колючий отруйний велетень-борщівник бовванів, наче прибулець із чужої планети, тоді як крихітні блакитні незабудки кокетливо підморгували посеред ясно-зеленого божевілля Сусідського Саду.

Утім, Сусідський Дім був забороненою територією. Батьки суворо відповіли Джорджеві «ні», коли той спитав, чи не можна, бува, скористатись ним як ще одним майданчиком для забав. І то не було їхнє звичне «ні» — нерішуче й лагідне: мовляв, ми не дозволяємо тобі задля твого ж блага, синку. То було справжнє «ні», таке, з яким не посперечаєшся. Те саме «ні», яке Джордж почув, коли насмілився зауважити, що всі його однокласники мають телевізор — а дехто ще й у своїй спальні! — то, може, його батьки подумали б, чи не придбати і собі хоча б одного. Коли зайшла мова про телебачення, Джордж мусів вислухати довжелезну батькову лекцію про те, як перегляд усякого безглуздого мотлоху зробить з нього ледащо. А от коли він заговорив про Сусідський Дім, ніяких пояснень від батька не почув. Одне лиш категоричне «ні» — і крапка.