Люсі Гокінґ: Джордж і таємний ключ до Всесвіту

— Я не маю батьків, — надуло рожеві губки дівча. — Я сирота. Мене знайшли за лаштунками, загорнуту в балетну пачку. А потім мене вдочерила танцювальна трупа. Ось чому я така здібна танцівниця, — сказала вона й голосно пирхнула.

— Енні!—із глибини будинку долинув чоловічий голос.

Дівча прикипіло до місця.

— Енні! — голос почувся знову, тепер уже ближче. — Енні, де ти?

— Хто це? — підозріливо запитав Джордж.

— Це... ем... це... — дівчинка зненацька вельми зацікавилась своїми балетними черевичками.

— Ось де ти, Енні! — до кухні зайшов високий чолов’яга з розкуйовдженим темним волоссям; окуляри з товстими шкельцями в грубій оправі були абияк начеплені на носа. — Що ти тут робиш?

— Ох! — чарівно всміхнулось до нього дівча. — Я просто пригощала кабанчика виноградною водою.

Чоловік роздратовано насупився.

— Енні, — терпляче промовив він, — ми вже про це говорили. Є час вигадувати історії — і є час...

І замовк на півслові, угледівши в кутку Джорджа, а коло нього — підсвинка з фіолетовими плямами довкола рильця: здавалось, наче він усміхається.

— Ох, кабан... у кухні... гм... — спроквола промовив він, розглядаючи прибульців. — Вибач, Енні, я думав, ти знову щось вигадуєш. Ну що ж, привіт!

Чоловік підійшов до Джорджа й потиснув йому руку. А тоді боязко почухав кабанчика між вухами.

— Привіт... — затнувся він, вочевидь, не знаючи, що Ще сказати.

— Мене звати Джордж, — прийшов йому на допомогу хлопець. — А це мій кабанчик, Фредді.

— Твій кабанчик, — повторив чоловік. А тоді обернувся до Енні — та лише знизала плечима й подивилась на нього докірливо, мовляв, «я ж тобі казала».

— Я — ваш сусід, — узявся пояснювати Джордж. — Але мій кабанчик утік через дірку в паркані, тож мені довелось піти по нього.

— Он воно як! — усміхнувся чолов’яга. — А я собі думав, як це ти потрапив до кухні? Мене звати Ерік. Я — батько Енні.

Він тицьнув пальцем на малу білявку.

— Батько Енні? — перепитав Джордж, лукаво посміхаючись до дівчати. Та задерла носа догори, вдаючи, ніби мова зовсім не про неї.

— Ми — ваші нові сусіди, — сказав Ерік, показавши на кухню з її шпалерами, що вже лущилися зі стін, запліснявілими чайними торбинками, кранами, з яких крапотіла вода, й порваним лінолеумом. — Тут трохи брудно. Ми тільки перебралися сюди. Ось чому ми досі не зустрічались.

Ерік скуйовдив темну шевелюру й насупився.

— Хочеш пити? По-моєму, Енні вже чогось налила твоєму кабанцеві.

— Я б залюбки випив виноградної води, — квапливо відповів Джордж.

— Вона вже скінчилась, — похитала головою Енні.

Джордж похнюпив носа. Ото йому не пощастило, кабан — і той скуштував, а йому ні краплини не дісталось.

Ерік відчинив кухонні шафки, але там було пусто. Він вибачливо знизав плечима.

— Може, склянку води? — запитав, показуючи пальцем на кран.

Джордж кивнув. Він не квапився додому вечеряти. Коли він бавився з іншими дітлахами, то зазвичай повертався до мами з татом із гнітючим відчуттям, що їхня сім’я не така, як усі. Натомість ці сусіди видались йому такими чудернацькими, що Джордж аж звеселився. Нарешті він знайшов ще більших диваків, ніж його рідні батьки. Та щойно йому сяйнула ця радісна думка, як Ерік зіпсував усю втіху.

— Надворі вже темно, — сказав він, визирнувши у вікно. — А твої батьки, Джордже, знають, що ти тут?

Він узяв з кухонного стола телефон.

— Треба їм подзвонити, щоб вони не хвилювалися.

— Ем... — пробелькотів Джордж, переступаючи з ноги на ногу.

— Кажи ваш номер телефону, — сказав Ерік, глипнувши на нього з-понад окулярів. — Чи краще задзвонити на мобільний?

— Вони, ем... — Джордж бачив, що йому не викрутитись, і врешті пролепетав: — Вони взагалі не користуються телефоном.

— Чому? — запитала Енні, а її блакитні оченята стали круглі від подиву: як це так — не мати мобільного телефону?

Джордж ніяково зіщулився. Але Енні з Еріком не зводили з нього зачудованого погляду, тож виходу не було — довелось пояснити.

— Вони думають, що технології захоплюють світ, — прожебонів хлопець. — І що нам треба намагатися обійтися без них. Батьки гадають, що люди — своїми науковими відкриттями — забруднюють планету сучасними винаходами.

— Справді? — очі Еріка зблиснули за товстими шкельцями окулярів. — Як цікаво!

Раптом телефон у його руці забренькав якусь пісеньку.