Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Тетянка страдницьки простогнала.

— Ну годі вже, — рішуче відрізала Ірка. — Мені ваші суперечки обридли гірше за гірку редьку…

— Та ти за все життя жодного разу редьки не їла, тим паче гіркої… — миттю завелася Тетянка.

— Годі, я сказала! — гаркнула Ірка. — Ти,— вона тицьнула пальцем на Богдана, — думати маєш, куди свої залізяки можна чіпляти, а куди не можна! А ти… — Ірчин палець уперся в Тетянку. — Припини до всього чіплятися! А то я взагалі нікуди не піду! Мені й так ця історія не подобається! І я геть не уявляю, як ми оті гроші знайдемо…

— Подумаєш, проблема, — презирливо знизала плечима Тетянка. — Фотку зниклого компаньйона візьмемо, у дзеркало глянемо — та й по всьому!

— Добре, якщо так, — із сумнівом похитала головою Ірка. — Гаразд, ходімо.

— А я? — засмучено спитав Богдан. — Мені що, і правда додому? Я ж як краще хотів… А раптом там битися доведеться.

Тетянка пирснула.

— Охоронців рубати? Чи в менеджерів стріляти? Добре, добре, мовчу, — побачивши грізно зведені Ірчині брови, Тетянка й справді замовкла.

— Залізяччя сховаємо, — хвильку поміркувавши, вирішила Ірка, — біля входу, в кущах.

— Та ти що! — вигукнув Богдан. — Їх же будь-який пацан миттю стирить!

— Який пацан? Тут солідна корпорація! — завелася у відповідь Тетянка. — Дорослі серйозні люди, і жодному, чуєш, ти, недоумку, жодному з них навіть на гадку не спаде возитися із усілякими там мечами й дурними луками… Вони ділом займаються!

Ірка мало не загарчала. Її подружка осіклася.

— Ви обоє недоумки, — рівним голосом сказала Ірка. — А на меч я кину замовляння, ніхто його не візьме. Поруч пройдуть і не помітять.

— Точно? — з недовірою примружився Богдан і, дочекавшись Ірчиного ствердного кивка, важко зітхнув, погоджуючись. — Гаразд, он там, здається, нормально буде.

Обравши найгустіший кущ, Богдан почав акуратно вкладати стріли, лук, а слідом за ними й меч, у вийнятий із кишені величезний целофановий пакет з яскравим написом «Дякуємо за покупку!».

Тетянка придушено захихотіла. Кинувши на неї нищівний погляд, Богдан розгорнув купку старого листя під кущем. І нагору зненацька вилетіла величезна, чисто обгризена кістка, схоже, прикопана якимось запасливим собакою.

— Ой, яка гарна кісточка! — зненацька радісно вигукнула Ірка й потяглася до знахідки.

— Я не зрозуміла, — спиталась Тетянка, — ти що, хочеш її із собою взяти?

Ірчині пальці застигли буквально за сантиметр від кістки.

— Ні, чому ж, ти бери, бери, — вела далі Тетянка. — Тоді і цей толкієнутий може свій ножичок залишити. Так і з’явимось на прохідну: він із мечем, ти з кісточкою. Враження справимо надзвичайне. — Круто розвернувшись, дівча закрокувало до входу.

Ірка зніяковіло сховала руки за спину й здивовано зиркнула на кістку, яка валялася біля її ніг. Та й справді, вона з глузду з’їхала, чи що? Підбирати таку гидоту! Та ще й зраділа їй, немов бозна-якому скарбу.

— Та покладеш ти свій меч, чи ні?! — від надміру почуттів гаркнула Ірка на Богдана і, швидко прошепотівши над пакетом кілька слів, кинулась наздоганяти подругу.

— Е, а ми самі потім меч хоч знайдемо? — стривожено гукнув до відьмочки Богдан. — Я його більше не бачу!

— Залиш на кущі якусь приміту, — гукнула Ірка.

Тетянку, котра швидко крокувала вперед, вона наздогнала вже біля самісінького входу. А за мить поруч із ними вже був і Богдан із незадоволеною фізіономією.

— Ну як, усе гаразд? — поцікавилась Тетянка. — Гострих предметів, кісточок, черепів позбулися?

Богдан та Ірка лише засопіли у відповідь. Тетянку це задовольнило.

— Тоді ходімо! — скомандувала вона й штурхнула важкі скляні двері.

Перше, що вони побачили, — був пропускний пункт, а поруч — висока постать охоронця. От тільки в бік дітлахів охоронець не дивився, відвернувшись від входу, він гіпнотизував поглядом стіну величезного холу, що простирався за турнікетом. Від підлоги до стелі стіну було завішано маленькими татарськими й англійськими, на людський зріст, луками, короткими скіфськими клинками-акінаками, довгими кавалерійськими шаблями, кривими турецькими ятаганами, неперевершеними тонкими шпагами, прямими, вигнутими й хвилястими кинджалами… У кутку холу височіла стійка, а з неї зовсім невимушено, наче парасольки у вітальні, стирчали сокири, клевці й алебарди. І на додаток до картини два чоловіки в солідних офісних костюмах обережно вішали на вбиті в стіну гаки лицарський дворучний меч. А велика група таких самих респектабельних-костюмних панів і панянок із жадібним, зовсім дитячим захватом спостерігали, як вони це роблять. Лунко брязнувши, дворучник ліг у призначені для нього кріплення, і вся компанія, із охоронцем включно, вибухнула оплесками.