Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

— Соколи теж їхати разом запрошували. У них мікроавтобуси з кондиціонером і навіть із холодильником… — сказала Тетянка.

— Бачити їх не хочу! І нічого до різних там пернатих у борги залазити, нехай ліпше вони нам будуть винні,— відрізала Ірка, крокуючи до рейсового автобуса, що під’їхав до перону.

— Слухай, Ірко, а ти починаєш правильно мислити! — глянула на неї Тетянка з повагою. — От тільки я в них із холодильника пляшку коли все-таки конфіскувала, адже свою ми вилили! — Відьмочка залізла до автобуса й несподівано приземлилася поруч із Богданом, залишаючи отетерілій Ірці самотнє місце позаду. — Для тебе, Богданчику, пивця не було, ти вже мені пробач!

— Ти мене тепер усе життя цим пивом підштрикуватимеш? — буркнув Богдан, спостерігаючи, як за вікном пропливають вулиці Запоріжжя.

— Ну, добре вже, не буду. Візьми! — і дівча простягло йому щось маленьке, яскраво-рожеве.

Перегнувшись через спинку сидіння, Ірка побачила, що на долоні в Тетянки лежить крихітна стьобана подушечка.

— Я її зробила, коли ми ще в наметі ночували, але віддати не встигла. На брелок почепи й носи. Під щоку її покладеш, очі заплющиш — і відразу ж заснеш, жодне замовляння не знадобиться. Але затям, — голос у Тетянки став важкий, неначе цегла, — знову почнеш на всіляких окатих білявок задивлятися — стережись!

— А якщо на брюнеток? — посміхнувся Богдан, беручи подушечку. І відразу ж смикнувся від болю — подушечка відчутно вдарила його струмом. — Слухайте, а може, я все-таки пиво почну пити? — зітхнув він.

— Я тобі почну! — посварилась на нього Тетянка. — А якщо ти твердо вирішив таткові машину купити, то компанія мого татка завозить із Чехії автомобілі, можна зовсім недорого взяти гарне авто.

— Авжеж, буде твій татко мені машину організовувати, — засумнівався Богдан.

— Це мій татко, і я знаю, як із ним домовитись, — відрізала Тетянка.

— А своєму таткові я що скажу, звідки в мене раптом машина взялася?

— Елементарно! Завантажу «Відьма Тетянку», нехай нам якусь Інтернет-лотерею в мережі зробить, наче ти виграв цю машину.

— Авжеж, буде «Відьма Тетянка» для мене старатися, — знову засумнівався Богдан.

— Вона моя цифрова копія, і я знаю, як із нею домовитись, — урвала його Тетянка.

— Ага, як зі своєю мамою домовитись, ти теж знала, а довідку про хворобу для Ірки так і не зробила! — знайшовши, чим усе-таки дошкулити відьмі, переможно сказав Богдан.

— А для чого нам довідка, у нас є дещо краще, — незворушно знизала плечима та й витягла із сумки документ офіційного вигляду з купою печаток.

— Що це таке? — поцікавилась Ірка.

— Гадаєте, я даремно поверталась? — гмукнула Тетянка. — Це подяка від міліції Ірині Хортиці за допомогу під час ліквідації підпільної плантації конопель. Тепер твоя баба Катря нізащо в житті до тебе не прискіпається, і всі розмови про наркотики у вашому класі припиняться.

— А якщо хтось не повірить, я йому як свідок усе популярно поясню, — заявив Богдан і стукнув кулаком по своїй долоні.

Ірка відчула, як на її очах знову з’являються сльози. Може, це й правда, що її татусь увесь із себе крутий і божественний. Але за все своє життя, що налічувало багато тисячоліть, він не зробив для неї й дрібки того, що зробили друзі.

Здіймаючи пилюку на стежці, що вела вглиб балки, вони плентались до Ірчиного будинку. Друзям треба було звернути значно раніше, але вони чомусь пішли за Іркою.

На паркані її старого будинку нерухомо, наче статуя, сидів кіт. Побачивши Ірку, він із осудом зблиснув очима. Ірка спинилась, розгублено затупцявши під несхвальним котячим поглядом.

— Вам тут один родич із Хортиці вітання переказував, — нарешті процідила вона. — І сувенір ось передав. — Ірка ніяково простягнула котові яскравий пакетик із кормом.

Кіт витягнув шию й понюхав пакет. А потім важко, зовсім не по-котячому, а по-людському зітхнув і раптом стрибнув у двір. За мить хвіртка Ірчиного будинку прочинилася. Друзі нерішуче увійшли. Кіт сидів біля хвіртки, і вся його постать випромінювала похмуру смиренність: мовляв, заходь уже, гаразд, що з тобою вдієш. Ірка нахилилась, простягаючи котові сувенір від родича. Кіт із гідністю взяв пакет зубами, одним стрибком злетів на яблуню, пробіг по довгій гілці й зник у вікні Ірчиної кімнати.

— Ну, здається, ми помирились, — задоволено сказала Ірка. — Треба буде його миску з-під ґанку прибрати.

Усією компанією вони зайшли до вітальні, де, не відриваючи очей від чергового серіалу, сиділа бабця.