Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

Ірка важко підвелася. Сильні лапи хортиці якось безглуздо підгиналися під людським тілом. Розідрані кросівки теліпалися на пазуристих лапах, а м’які ганчірочки вух били по щоках.

Перевертні відводили очі, не в змозі дивитися на понівечене, наполовину людське обличчя, наполовину собачу морду. В Ірки темніло в очах, галявина зі зміями повсякчас кудись зникала. Свистяча вирва закручувалася, несучи дівча все вглиб і вглиб, назустріч переплетеним кам’яним кільцям.

— Протолча… — на межі слуху прошелестів примарний голос.

Крізь морок проступили розпливчасті постаті. Слов’янські лицарі в плетених кольчугах і плащах із вовчої шкури кружляли біля прикрашеного двома стелами кола в центрі розірваного кам’яного кільця. Зв’язаного бранця кидали на вівтар, у жовтогарячому світлі зблискувало довге лезо меча…

— Симаргл!!! — несамовито завиваючи, вовкулаки всією зграєю вставали над закривавленим вівтарем.

— Гілея… — відгукувався інший голос.

Святилище здригалось від кінського тупоту, навколо кам’яної «вісімки» неслися вусаті скіфські вершники, кидаючи до підніжжя стел свої жертви, і коротке лезо акінака встромлялося в людські груди…

— Симаргл!!! — широко розпростерши крила, соколи розліталися прямо із сідел.

— Симаргл… — насилу ворушачи губами, тихо мовила Ірка.

І кам’яна галявина відгукнулася, вся разом, начебто тільки цього слова тут і чекали.

— Цього не досить, моя дівчинко, ти ж знаєш, — шепнув прямо їй у вухо голос дядька Миколи. — Напій його кров’ю, моя дівчинко, напій його життям, і він дасть тобі свою силу! Сама врятуєшся і всіх урятуєш!

— Дай йому! Дай йому нашу кров, наші життя! — кричали Кречет з Рудим. — Убий нас, урятуй себе й інших, адже це ми у всьому винні!

Ірка глянула на свої пазурі. Вона знала, вона відчувала, як легко, як просто простромлять вони тіла перевертнів, і паруюча кров захлесне вівтар, і вона, Ірка, навчиться перевтілюватися й розбереться з усіма зміями, жабами та їхнім хазяїном…

— Нас, нас! — зашептали Ментівський Вовкулака й Балабан. — Ми вже старі, ми життя прожили! Візьми нас!

— Нас! Ні, нас! — заклекотала галявина.

— Перепрошую, а самовідводи приймаються? — долинув тривожний голос Пилипа з конопель.

І тільки два голоси, одні-єдині два голоси, яким Ірка надавала значення, мовчали. Очікувально. Осудливо.

— Якщо, аби допомогти нам, Симарглу потрібна жертва, то чим він кращий за цього? — Ірка кивнула головою в бік темної фігури в плащі.— Фіг йому, а не жертва, я таким не займаюся!

— Ха, так я все-таки переміг? — трохи непевно уточнив хазяїн персня, і його червоні очі й рубін на пальці засвітилися. — Ти не взяла силу в Симаргла, дівчисько, і тепер…

— Слухайте, ви із Симарглом тут що, одні? — обурилася Ірка й стрибнула.

Ударившись об камінь лапами, вона шльопнулася на всіма забутий бічний кам’яний вівтар, оточений п’ятьма стелами. Дівчинка відчула, як від центрального кола до неї потяглася хвиля образи.

— Та пішов ти зі своїми претензіями! — гаркнула вона. — Може, тутешній богині теж потрібна кров, але вона її принаймні отак нахабно не вимагає! — І Ірка з усього маху вдарила лапою об камінь, роздираючи шкіру й оббризкуючи своєю кров’ю всі п’ять стел.

— Не звертай на нього уваги, дівчинко! — раптом озвався дзвінкий жіночий голос. — Чоловіки отак завжди спершу нароблять дурниць, а потім ображаються! Іди до мене!

Дуже висока, дуже сильна жінка дивилася на Ірку з усіх п’ятьох кам’яних стел з тією величезною, безмежною ніжністю, про яку Ірка завжди так мріяла й із якою ніколи не зустрічалася наяву. Жінка зникла, на її місці з’явилася бабуся в слов’янському одязі, потім сувора юна вершниця з луком за плечима, знову жінка в розкішному східному вбранні… Але погляд її завжди залишався тим самим. Лагідна долоня торкнулася Ірчиного волосся, і тихий голос прошепотів:

— Усе буде добре, дівчинко! Тобі не потрібна Симарглова сила. Усе, що тобі потрібно, він і так вклав у твою кров! Для справжньої хортиці вистачить усього лише краплі, пролитої на землю Хортиці!

Краплі Ірчиної крові повільно розтанули на кам’яних стелах. Дівча почуло вдалині заливчастий гавкіт. Побачило, як, розбризкуючи навсібіч воду, прямо по гладі Дніпра мчить величезна хортиця. А на її спині шумлять дерева, сильні груди випираються скелястою кручею, вуха й хвіст шелестять степовою травою, могутні лапи стеляться стежками… І раптом Ірка почала рости, ясно й чітко розуміючи, що вона і є ця хортиця, вона і є Велика Хортиця! Це вона всім тілом відчуває, як у хортицьких соснових гаях проривається до світла самотній молодий дубок і як б’є вода в джерелах, і чиї вогні світяться поміж дерев у ніч Сонцестояння. Відчула, як давлять на плечі кам’яні кільця, що їх поклали на неї метушливі двоногі блішки. Дуже давно. З погляду блохи.