Эрин Хантер - Здіймається буря

Синьозірка глянула на Вогнесерда, коли той увійшов, і він з радістю помітив у її очах бліду іскорку цікавості.

— Вогнесерде, — вона зітхнула і підвела голову.

Провідниця сиділа, піднявши голову з тою гідністю, за яку вона сподобалась Вогнесердові, ще коли вони вперше зустрілися в лісі біля дому його Двоногів. Саме Синьозірка запросила рудого котика до Клану, і завдяки її вірі в нього між ними усталився особливий зв’язок.

— Синьозірко, — почав він, шанобливо схиливши голову. — Білошторм нині був у яслах.

Ряболиця каже, що її кошенята вже готові до новацтва.

Синьозірка повільно примружила очі.

— Уже? — промурмотіла вона.

Вогнесерд чекав, що ось провідниця негайно почне віддавати розпорядження з приводу церемонії назовництва. Але сіра кішка просто дивилася на нього.

— Ем… кого ти хочеш дати їм у виховники? — несміливо запитав він.

— Виховники, — глухо відлунила Синьозірка.

Воєвода відчув, як його шерсть від хвилювання стає дибки. Але раптом очі провідниці спалахнули.

— Чи ж є хтось, кому ми можемо довірити цих безневинних кошенят? — кинула вона.

Вогнесерд здригнувся, надто вражений, щоб відповісти.

— А ти міг би їх узяти? — запитала Синьозірка. — Або Сіросмуг?

Вогнесерд похитав головою, намагаючись відігнати тривогу, яка шпигала його отруйною гадюкою. Чи ж Синьозірка забула, що Сіросмуг більше не належить до Громового Клану?

— Я… я вже маю Хмаролапа. А Сіросмуг… — слова застрягали у нього в горлі. Він трохи перевів подих і почав спочатку. — Синьозірко, єдиним вояком, якому нізащо не можна було б довірити кошенят, був Тигрокіготь, а він пішов у вигнання, пригадуєш? Будь-хто з Громових вояків стане добрим виховником для кошенят Ряболиці.

Воєвода намагався побачити на обличчі Синьозірки бодай якусь реакцію, але вона все так само дивилася на долівку.

— Ряболиця сподівається якомога швидше провести церемонію назовництва, — вперто продовжував він. — Її кошенята вже більш ніж готові. Хмаролап практично їхній ровесник, але він уже півповні як новак.

Вогнесерд схилився вперед, чекаючи на відповідь Синьозірки. Що ж, вона принаймні скупо кивнула головою і звела на нього погляд. Він не без полегшення побачив, що її плечі розслабились. І хоча погляд провідниці досі був відсутній та холодний, все ж тепер у ньому відчувалося на крихту більше тепла.

— Ми проведемо церемонію назовництва ввечері, перш ніж поїсти, — нявкнула вона таким тоном, наче й сама в це не вірила.

— То кого ти даси їм у виховники? — обережно запитав Вогнесерд. Він відчув холодок, який пробрав його до кінчика хвоста, коли Синьозірка знову заціпеніла і збентежено роззирнулася печерою.

— Сам вирішуй.

Її відповідь була ледь чутна, і Вогнесерд вирішив більше не тиснути на провідницю. Лише схилив голову і нявкнув перед тим, як вийти з кубла:

— Так, Синьозірко.

Воєвода на хвилинку присів у затінку Високого Каменя, щоб зібратися з думками. Зрада Тигрокігтя, либонь, вразила провідницю значно сильніше, аніж здавалося, адже зараз вона не довіряє взагалі нікому з вояків. Вогнесерд схилив голову і лизнув свої груди, намагаючись розворушитися. Минуло заледве чверть повні, відколи на табір напали волоцюги. «Синьозірка оклигає», — повторював він собі. А тим часом йому належало приховати її бентегу від інших котів. Якщо у Клані й без того було неспокійно, як казав Білошторм, то Синьозірка в такому стані тільки злякає їх усіх ще більше.

І досі напружений, Вогнесерд рушив до ясел.

— Привіт, Верболозо, — нявкнув він до королеви. Світло-сіра кицька відпочивала на боці біля хащ ожини, в яких лежали кошенята, насолоджуючись теплінню.

— Привіт, Вогнесерде. Як тобі воєводиться? — погляд очей королеви був лагідний, а голос товариський, не викличний.

— Гарно, — сказав Вогнесерд. А сам засмучено подумав: «Було б гарно, якби мій учень не був такою шпичкою в одному місці, або якби старійшини менше патякали про гнів Зореклану, або якби провідниця могла сама розібратися, кому слід тренувати кошенят Ряболиці».

— Рада це чути, — муркнула Верболоза і повернула голову, щоб помити спинку.

— Ряболиця десь тут? — запитав Вогнесерд.

— Усередині, — відірвавшись від свого заняття, нявкнула Верболоза.

— Дякую, — Вогнесерд пірнув до кубла в ожині. Усередині було напрочуд ясно. Сонячне світло лилося крізь прогалини у переплетених гілках, і це нагадало Вогнесердові, що треба буде підлатати дірки, перш ніж прилетять холодні вітри падолисту.