Люси Хокинг - Джордж і корабель часу

— Не знаю, — зітхнув Бульцман. — Я не можу під’єднатися до мережі, яка б повідомила мене про поточний статус.

Він замовк.

— Може, знімеш скафандр? По-моєму, він буде зайвий там, куди ми їдемо. Краще залишити його в автобусі.

— Дійсно, — відповів Джордж.

Ліпше зняти скафандр, адже потрібно розвідати, що відбувається, а для цього треба не виділятися серед інших. Він стягнув його і запхав під крісло. Під сподом хлопець мав шорти й футболку.

Він виліз колінами на крісло і повернувся до свого робота.

— Бульцмане, я от що подумав. Дивись: коли пересуваєшся дуже швидко, час сповільнюється, — тихо сказав він, зиркнувши на робота Геро, — той начебто вимкнувся.

— Ну так, ефект уповільнення часу, — з розумним виглядом мовив Бульцман. — Знаменита теорія відносності Ейнштейна, одне з найдивовижніших відкриттів двадцятого століття.

— У минуле ми не можемо повернутися. Ну, принаймні думаємо, що не можемо...

— Ага, — кивнув Бульцман.

— Зате можемо стрибнути в майбутнє. Коли рухаєшся дуже-дуже швидко, час усе більше сповільнюється. Тобто якщо ми дуже швидко летіли в «Артеміді», то кілька днів на борту корабля могли тривати кілька років на Землі, правда?

Бульцман зітхнув.

— Я сам про це думав, — мовив він.

— Гадаєш, Аліот так запрограмував «Артеміду»? — запитав Джордж. — Може, він і не збирався перелетіти через усю Сонячну систему в пошуках життя, а хотів перенестись у майбутнє, прихопивши зі собою розумних дітей замість війська?

— На жаль, мій господар міг утнути все що завгодно, — похмуро відповів Бульцман. — Боюся, що хоч ти його начебто й знищив, він таки засміявся останнім і послав нас у майбутнє.

— А я сподівався, ти скажені, що я з’їхав з глузду, бо ми ніяк не могли опинитися в майбутньому... — сказав Джордж.

— Ох, могли, ще й як могли, — зітхнув Бульцман. — Чесно кажучи, я зараз переживаю такі емоції, що думаю, чи не стати мені знов нечутливою машиною, аби їх позбутися.

Автобус різко загальмував, і Джордж мало не злетів із крісла. Нарешті вони кудись приїхали. Автобус став у чергу перед величезною напівпрозорою бульбашкою.

Геро скинула шолом.

— Встигла! — сказала вона. — Не можна все завалити і втратити останній шанс на...

Інші діти теж познімали шоломи.

— Де ми? — запитав дівчинку Джордж, опустившись на сидіння.

— Ми вже на місці! — відповіла Геро. — Біля Бульбашки. Зараз автобус проїде через сканер — і нас пропустять.

— То ось як він виглядає, — мовив Джордж. — Фоксбридж майбутнього. Я потрапив туди, куди треба. Тільки не в той час...

оли вони заїхали в Бульбашку, Джорджеві відвисла щелепа. Якщо раніше за вікном автобуса простягалася пустеля, то тут був рай. Барвисті квіти, пальми, екзотичні птахи й великі метелики — яка краса! Автобус їхав через джунглі: повітря було вологе, угорі збиралися хмари, шибки спітніли.

— Вони справжні? — хлопець показав пальцем на зграйку розкішних чорно-червоних метеликів, що пролетіли повз вікно автобуса, який тепер їхав повільно й обережно.

— Ну звісно, справжні! — сказала Геро. — Ти що, не знав? Бульбашка — це ж модель середовища, експеримент, щоб перевірити, чи можна всі міста зробити такими. Це найгарніший куточок у світі!

Джордж притиснув носа до шибки, сподіваючись побачити щось знайоме. Але ця місцина була зовсім не схожа на Фоксбридж, який канув у минуле. Тут нічогісінько не лишилося від старовинного університетського містечка, в якому він народився.

— Тут дуже тепло, — мовив хлопець. — Це теж частина експерименту?

— Ні, — здивувалася Геро. — Зазвичай тут холодніше. Не розумію, чому зараз так. Коли температура росте, біосфера реагує автоматично і повітря охолоджується.

— А коли почався цей експеримент? — запитав Джордж.

— Мене ще тоді не було, — відповіла Геро. — Після Великого розколу. Старий Фоксбридж зруйнували й відбудували ось так!

— Зруйнували? — перепитав Джордж. — Під час війни?

— Не зовсім, — сказала Геро. — Напередодні Великого розколу у Старому Фоксбриджі піднялося повстання, і тому його зрівняли з землею. А потім наш лідер перетворив його на найгарніше місце на планеті, але дозволив тут жити тільки дітям.