Алина Болото - Твоя Марія... і Кіб

А Марія закріпилася надійніше за допомогою мотузки, поклала на лапу важеля кілька важкезних каменів і сама налягла на них. Безнадійна спроба. Самій не впоратися, доведеться чекати на Кіба. Спуститися вниз чи залишитися тут?

«Що там Конов казав про красунь і делара? Але ж красуні летючі, якщо летючими можна назвати хмари, чому б їм самим на скелю не злетіти? Може, Конов їх приручив і… Ні, вони не схожі на розумних! Хоча, розумні не обов’язково повинні кидатися спостерігачеві на шию і кричати: „Привіт, людино!“ Хто кого приручає? Бер вільно спілкується з ними… Бер дивний собака, що він там слухає в озері?»

Марія надто наблизилася до краю, порив вітру, що раптово налетів, підштовхнув її в спину, нога ковзнула на кущику моху… Людському зойкові відповіло тужливе собаче виття.

Мотузка боляче вп’ялася в тіло, але зупинила падіння не більш як за метр над рівнем озера. Кілька секунд приголомшена Марія дивилася на небо, що хиталося, згодом змогла зітхнути, зрозуміти, що хитається не небо, а вона сама, а потім глянула вниз.

Кришталева блакить просвічувалася наскрізь, і через її товщу Марія розгледіла здивовані очі людини. Немов не було глибини, що розділяла людей, немов лежав він, розпростертий на блакитному дзеркалі й нерухомим поглядом вдивлявся просто в обличчя Марії.

Холодом, яким холодом тягне від озера! Швидше нагору, туди, де скелі й вітер! Руки гарячково чіпляються за мотузку — нагору. Нагору! Від холоду німіють пальці, холод проникає в серце. Та чи холод це? Кружляє небо, кружляють скелі, кружляє Альфа. Блакитне озеро всією вагою налягло на плечі, тягне донизу. Слабшають і розтискаються пальці…

Озеро, немов блакитна лінза, й людина на дні з нескінченним подивом і далі споглядали тінь, що хиталася над водою.

Кіб почув виття ще здалека й пустився бігцем. Одного погляду на озеро було достатньо для нього. Кібер повернувся до собаки й несподівано широко всміхнувся… а далі з усього маху відштовхнув дворнягу вбік. Пес відлетів, обтрусився й знову ввіп’явся поглядом у озеро.

Для Кіба підтягти мотузку догори виявилося дрібницею. Він виволік Марію на скелю, затулив собою сонце й почав очікувати реакції.

Спостерігач не отруївся, не розбився, не втопився, не опромінився і, в той же час, не виявляв жодних ознак життя. Можливо, своїм втручанням Кіб порушив хід наукового експерименту. Але тоді Марія неодмінно зажадає скинути її назад.

Перше, що побачила біолог, коли розплющила очі, — посмішку на засмаглій фізіономії Кіба. Ця несподівана посмішка настільки злякала Марію, що першим запитанням було:

— Що з тобою?

Кіб перестав посміхатися:

— Зі мною? Нічого. Я тебе підняв.

— А чому смієшся?

— Я більше нічого не вмію, — відповів робот.

З усього арсеналу людської міміки робот обслуговування одержав тільки посмішку (інше програмою не передбачалося).

— їжа залишилася внизу. Треба спускатися, поки її знову не знищив пацюк.

— Добре, — Марія підвелася, й тут її погляд знову наткнувся на брилу делара. — Кібе, ти можеш скинути цей камінь?

— Звичайно, — відповів Кібер.

— Тільки будь обережний, не підходь близько до краю.

Кіб узявся за важіль — брила ледь-ледь здригнулася, Кіб натиснув сильніше — брила нахилилась. Тоді він гойднув важіль на себе, від себе й наліг щосили. Пролунав погрозливий тріск, але брила нарешті зрушила, й повільно набираючи швидкість, покотилась донизу. Робот разом з уламком важеля полетів у озеро.

Там, куди гуркочучи докотилася брила делара, закрутились вогненні вихори, Марія подивилася на тіні, що чорніли крізь товщу блакиті, й почала спускатися.

Біля підніжжя скелі на неї чекав Бер. Завжди нашорошені вуха собаки зараз опустилися, хвіст понуро звис. Марія подивилася на Бера, пес на неї, потім обоє відвернулися. Дівчина опустилась на пісок і бездумно вп’ялася поглядом у танок «красунь». У душі розливалися чорна порожнеча й утома.

Раз-два-три, раз-два-три — спалахував і згасав ланцюжок вогнів. Раз-два-три, раз-два-три — хвилі болю. Раз-два-три, раз! Хмари біля делара запалахкотіли нестерпно яскравим світлом, звереснув собака. Марія підхопилася й заціпеніла: з блакитного озера, гублячи по дорозі шматки блакиті і відчайдушно посміхаючись, Кібер обслуговування тягнув людину!

— Кі-ібе!

Кіб підвів голову й перестав усміхатися.

— І чого ж ви всі падаєте? — спитав він бридким рипучим голосом. — Тільки мені й клопоту: що тягати вас із води.