Алина Болото - Твоя Марія... і Кіб

Марія вискочила з лабораторії, Конов спантеличено подивився їй услід, а Кіб відібрав у чагарника ложку й підштовхнув його до виходу.

Тепер Марія не пішла до лісу, а попрямувала просто до кар’єру. Поки Конов збирав каміння в такій кількості, щоб вистачило завалити кар’єр, Марія навіщось вовтузилася з давно зупиненим транспортером. Власне кажучи, вовтузився більше Кіб, Марія давала поради, а зацікавлені хмарки товклися в повітрі й тріскотіли, як могли.

Марія хотіла дізнатися, що саме привертає «красунь» до кар’єру. Піщані бурі нуртували тут з особливою люттю, але щойно вітер втихав, бодай одна «красуня» неодмінно з’являлася біля транспортера.

Коли Кібові нарешті вдалося завести й відігнати вбік транспортер, Марія озброїлася звичайною лопатою і почала розкопки. Кіб довго спостерігав, потім спробував висловити своє розуміння, але отримав круту відсіч і здійснив вчинок, правилами роботехніки не передбачений: пішов скаржитися. Він розшукав Олександра Конова, відвів його подалі від зграйки «красунь» і суто конфіденційно повідомив:

— Алексе, Марія копає в кар’єрі яму, а рожеві… — тут він поглянув скоса на «красунь» і стишив голос, — …перетворюються.

Після цього переконливого зізнання Конов миттєво згорнув роботу й прибув до кар’єра мало не раніше за Кіба з Бером. Однак дістатися до колишньої стоянки транспортера виявилось неможливою річчю: там клубочились вихори пилу й без перестанку спалахували блискавки. Олександр підкликав Бера, щось прошепотів йому на вухо, пес кинувся в один бік, в інший і нарешті шаснув в самісіньку гущину розрядів.

Минуло кілька хвилин, собака не повертався. Посилився вітер, і Кіб, який підійшов ззаду, мовчки накинув на Олександра пластик, який Конов так само мовчки скинув. Він почав спускатися в кар’єр…

— Доброго ранку! — (звідки вона взялася, Конов так і не зрозумів).

— Відпочиваєте, Алексе?

Збентежена появою спостерігача Марія машинально назвала його прізвиськом, яким наділив Конова Кібер. Конов помітив за її спиною два стовпи куряви, що пританцьовували в повітрі.

— Що ви знову замислили?

Марія перехопила його погляд і озирнулася — пилові вихори враз метнулися в різні боки. Вона важко зітхнула:

— Я знову втручаюся. Там делар під товщею піску.

Пухнастий пиловий змій тихенько підкрався до Алекса й потерся об його рукав. Конов мимоволі погладив кошлаті завихрення, мов котячу шерсть. Тієї миті з кар’єру вирвалися ще чотири вихори й закружляли в танку, але слідом спустився зі схилу Бер і швидко розігнав танцюристів своїм гавкотом.

— То ви кажете, делар? — замислено перепитав Конов.

З дна кар’єру піднісся величезний сірий стовп, зігнувся в галантному поклоні й подав спостерігачеві лопату.

Дув сильний вітер, але пілот все-таки зумів посадити «Човник» і при цьому не пошкодити жодного кущика навколо.

— Так, це вона, — констатував Дон, після похмурого огляду заростів.

— Певна річ, не міг же я помилитися! — не на жарт образився пілот.

Дон промовчав, але погляд, кинутий на Ольгерда, виказав усі таємні думки щодо пілотської майстерності транспортників космофлоту. На поверхню Араї ступила косморозвідка.

Спостерігач на зустріч з нею не з’явився.

— Це ще нічого не означає, — зауважив Дон. — Управління повідомило, що летиш саме ти?

— Ні! — похмуро відповів Ольгерд.

Вони заглибилися в зарості, й налаштувались на пеленг «Бінго». Стежина виглядала так, ніби нею не ходили вже років з п’ять.

— Але ж станція відповіла? — чи то запитав, чи запевнив Дон, плутаючись у густому чагарнику.

— Автоматика повідомила, що спостерігач на об’єкті.

Ольгерд зі злістю пхнув колючку, яка потрапила під ноги.

— Скільки можна сидіти на об’єкті й на якому, коли, крім «Бінго», на планеті нема нічогісінько вартого уваги?!

— Сам винен, — Дон виплутався нарешті з колючих лап чагарника. — Менше треба було торочити про косморозвідку! Жінки романтику люблять, а ти — прозу…

Що ще розумного сказав би Дон, невідомо, та ліс скінчився, і в обличчя відразу вдарив вітер з піском. Дон опустив забрало гермошлема, Ольгерд, забарився, але зрештою зробив те саме.

— Нічого не видно!

— Пеленгуй «Бінго» — станція десь поруч.

…На станцію вони наткнулися тільки через півгодини, коли вітер несподівано вщух. Дон об щось спіткнувся й мало не впав. Щось виявилося люком основного входу, у той час, як сама станція сховалася під великим піщаним пагорбом. Ольгерд поліз у люк, Дон залишився чекати на поверхні. Над куполом станції висіли рожеві хмарки, але коли Дон хотів наблизитися, щоб їх краще розгледіти, вони миттю помчали геть.