Алина Болото - Твоя Марія... і Кіб

Кіб відстебнув етикетку, й експонат за номером двісті тридцять чотири поповз до виходу.

Марія обшукала станцію, виловила повзучі експонати й випровадила їх геть.

До ранку навколо станції знову стояли, лежали й плазували ліси. Міграція скінчилася.

Якогось вечора Марія засиділася в каюті з томиком віршів Ронта. Хтось пройшов коридором і зупинився за дверима.

— Що, Кібе?

Робот не відповів. Марії стало не по собі: враз пригадалися давні страхи, шерехи в шлюзовому відсіку, голос у порожнечі й таке інше. Вона не вірила в привиди, зате не сумнівалася в існуванні слухових галюцинацій у людей з розладнаними нервами. Та все одно рішуче встала й відчинила двері. (Цікаво, з галюцинаціями обов’язково слід бути ввічливою, чи можна не церемонитися?) На порозі стояв сірий дворняга й дружньо помахував хвостом.

— Чого чекаєш? Заходь, — сказав хтось за спиною Марії, вона різко повернулася, але нічого не побачила, крім порожнього крісла й покинутої на бильці крісла книги. Собака прослизнув у двері і впевнено влігся на килимку перед кріслом.

— Прийшов, капловухий? — лагідно провадив той самий голос. Пес підвів одне вухо, потім з тяжким зітханням опустив голову на лапи й заплющив очі.

Марія завжди вважала себе досить хороброю людиною, але, на жаль, не було кому їй нагадати про це на станції, тому дівчина тихо відступила й навіть нічого не розбила дорогою. Втім, відсапалася вона досить швидко й негайно зажадала відповіді від Кіба.

— Так, це я впустив Бера, — зізнався Кіб, — все одно нагорі буря й від станції він далеко не відійде.

Марія мовчки схопила Кібера за руку, підвела ближче до каюти й звеліла ввійти всередину. Кіб повернувся через кілька секунд:

— Я не зрозумів наказу, що я повинен робити всередині?

— Ти чуєш?

— …Сьогодні багато красунь зібралися погрітись біля вогню? — провадив голос тим часом.

— Чуєш?

— Що я повинен почути?

А голос говорив і говорив про якихось красунь, про блакитне озеро, про танцюючі дерева, про танки квітів, потім про Землю…

Коли голос замовк, пес підвівся, обтрусився й неквапно зацокав пазурами по коридору.

— Піду випущу Бера, — сказав Кіб, — вітер ущух.

Марія перебралася до лабораторії.

Випромінювач Марія заховала подалі й постаралася про його існування забути. Тепер у далеких мандрівках Кіб тягав на плечі лише згорток пластику.

Сьогодні в робота з-під носа втік майже приручений чагарник. Втік тому, що Кіб замість шанованої цим чортополохом манної каші вилив на нього склянку томатного соку. Марія була в розпачі:

— Навіщо ти це зробив?

— Поки мене не було, ця колючка зжерла в лабораторії два ролики плівки.

Марію вразила не вульгарність вислову:

— Із записами останнього досліду?

— Так.

— Ну до чого ж хижі стали кульбаби! На хвилину відвернутися не можна!..

Кіб різко зупинився, геть пожбурив пластик: над стежиною, переливаючись усіма барвами веселки, висіла хмара. Марія позадкувала і потягла за собою робота:

— Досить, ти вже горів!

І знову собача тінь втиснулася між хмарою та ними. Рожева маса знизилась і зависла на рівні собачої морди — кожна волосинка на шкірі дворняги стала сторч, між вухами з сухим тріскотом проскочила іскра. Собака повільно відступив у зарості, хмара попливла слідом.

— Бер — пастух у цих рожевих, — ні з того, ні з сього заявив Кіб.

— Може, скажеш, знову міграція? — поглузувала Марія.

— Міграція, — спокійно відповів Кіб.

— А пластик навіщо кинув?

— Для економії на випадок пожежі.

Треба б скаргу написати на тих, хто випускає таких роботів. Ти йому слово, а він тобі десять!

Лабораторія теж перестала бути спокійним притулком, і сюди під час піщаної бурі дістався пес. Марія не відчинила, хоча Бер довго шкрябав лапою двері, зате той, кого він привів, знову ввійшов без запрошення.

Ланцюжок: буря, собака, голос. Піщана буря заганяла на станцію собаку, а слідом з’являвся господар. У тому, що це він, Марія вже не сумнівалася: прибулець знав Араю надто добре. Після розповіді про танці квіток Марія справді знайшла печеру, де мешкали чудернацькі істоти. Вони фосфоресціювали в темряві й уміли безшумно перепурхувати з каменя на камінь.

Це повторювалося й надалі: вітер, собака, голос. Цікаво, де тинявся Бер, коли Даніель Реф гнав його від станції?

Марія перестала сахатися кроків у коридорі й навіть навчилася вгадувати по них настрій господаря. Іноді він починав говорити відразу, іноді довго блукав по станції, заходив у лабораторію, рубку, щось пересував, чимось шарудів…