Алина Болото - Твоя Марія... і Кіб

Нема сумнішого видовища, ніж покинуте людьми місто чи звалище роботів. В основному, в кар’єрі наявна була робоча техніка, але подекуди з піску стирчали й кістяки роботів обслуговування. За задумом творців, спостерігачеві приємна була б присутність дечого з людською подобою, але якими ж огидними видаються лялькові обличчя роботів, припорошені піском! Цвинтар та й годі!

Зненацька над смітником здійнявся вітер, і в повітрі закрутився пиловий смерч. Відчутно запахло озоном. Вітер рвучко сипнув межи очі колючками малесеньких піщинок. Він забивав подих, валив з ніг. Марія втратила напрямок серед ревучої завіси, спробувала йти, об щось спіткнулася, присіла й занурилась обличчям у собаче хутро.

Коли буря нарешті вляглася, Марія протерла очі й огледілася: за два кроки попереду починалось урвище. Пес обережно вивільнився з кільця зімкнутих рук, обтрусився й знову подавсь у невідкладних собачих справах.

Ну треба ж було такому статися, щоб із усього звалища вцілів один-єдиний робот обслуговування та ще й із порушеними схемами! Швидкість реакції знизилася настільки, що будь-яка дія створювала проблему.

Насамперед Марія хотіла звільнити станційний люк. Для цього вона взяла лопату й почала втокмачувати Кібові, в чому полягає завдання. Кібер стояв непорушно, з втупленим у простір безтурботно-синім поглядом, поки в.о. спостерігача бігала навколо нього з лопатою та читала наочну лекцію про методику ручних розкопок. Коли в.о. стомилася й втихла, Кіб мовчки взяв у неї лопату, мовчки піднявся на станцію, і через пару хвилин струмінь з могутнього компресора розмів увесь пісок навколо.

Марію здуло вбік метрів на п’ять, випромінювач якимось чином перемістився з її плеча на гілку дерева, що росло на узліссі, зате основний люк нарешті опинився на поверхні.

Коли, трохи накульгуючи, Марія нарешті дошкандибала до станції, Кіб уже знову застиг у німому спогляданні обрію. Ще хвилин п’ятнадцять дівчина просила робота дістати випромінювач, пострибала під деревом, пояснюючи, що сама дотягнутися не може, показала на пальцях, як його треба знімати… Робот стояв, ніби пам’ятник собі самому.

Марія остаточно втратила терпіння і вчепилася в Кіба з твердим наміром підтягти його до дерева… Коли вона зважилася розплющити очі, випромінювач розгойдувався перед самим обличчям, а земля виднілася десь далеко внизу.

— Негайно опусти мене, бовдуре залізний!

Але Кіб і далі стовбичив на подовжених, ніби хідлі, ногах, високо піднявши над головою четвертого араївського спостерігача.

На наступному етапі Марія ввімкнула захисне поле, але при цьому зовсім забула про одну малесеньку деталь, про яку нагадують усі станційні інструкції. Промашка ця з’ясувавалась не відразу, а лише коли в.о. спостерігача попрямувала знайомитися з маяком «Бінго».

З маяком усе було гаразд. Коли Кіб відкопав вхід, виявилось, що вся ремонтна автоматика всередині захищена від вітрів та негоди. Це Марію втішило, тому що практику на подібних маяках вона здавала років зо три тому й пам’ятала, що така техніка дилетантів не любить.

А після повернення за п’ять метрів від станції Марія зненацька наткнулася на пружну прозору стіну. Обійшовши по колу територію станції і скрізь наштовхуючись на прозору пружність, дівчина трохи розгубилася.

Кібер спокійно стояв осторонь і чекав, поки спостерігачеві набридне обстежувати межі захисного поля, та людина все ходила й ходила по колу, і Кіб прилаштувався позаду. Так вони крокували хвилин десять і навіть встигли проторувати стежку.

— Ми так ходитимемо щодня, чи тільки сьогодні? — нарешті подав голос Кіб.

Варто було стільки мовчати, щоб зрештою виголосити таку в’їдливу фразу!

Марія зупинилася.

— Бовдуре залізний! — закричала вона, ледве стримуючи сльози. — Я не можу пройти крізь поле!

Кібер став як пень.

— Чого стоїш?! Зроби що-небудь!

Постоявши ще трохи, Кіб спокійнісінько ввійшов у поле й спустився у відкритий люк станції. З невиразною надією дівчина приклала руку до прохолодної пружності, але продовжувала чекати. Стіна під її долонею поволі теплішала, поки нарешті ніби розтанула в повітрі.

— Я заклав у комп’ютер дані нового спостерігача, — байдуже доповів Кіб, який вистромився з люка.

Після цього випадку Марія перестала називати кібера «залізним бовдуром».

Потроху Марія почала освоювати Араю, що не день відходячи від станції далі й далі. У походах її супроводили Кіб і ще хтось. Цей таємничий хтось розсовував гілки попереду й шарудів чагарником збоку, тінню маячив за спиною і тихенько скрадався поруч. Спостерігачеві часто ввижався чийсь пильний погляд, але коли Марія поверталася, бачила тільки байдужі Кібові очі.