Алина Болото - Твоя Марія... і Кіб

Озеро не здавалося особливо глибоким, крізь кришталево прозору гладь просвічував кожен камінчик дна, виразно виднілася кожна тріщинка. Від води тягло холодом, втім, ЦЕ не було водою. Вітер уже ревів у скелях, а поверхня, як і раніше, залишалася рівною та гладенькою. Здаля Марії не вдалося визначити, що за речовина бентежила погляд блакиттю, а ближче Бер просто не підпустив, гарчав і вишкіряв зуби, як справжній вовкодав.

Почало сутеніти, й Марія подумала про нічліг. Пластик і моток мотузки, захоплені Кібом, якраз стали в пригоді для спорудження притулку за виступом скелі, а м’яке хутро Бера цілком замінило подушку.

— Кібе, — сказала Марія насамкінець, — якщо в мій намет залізе хоч один араївський пацюк, я особисто розберу тебе на запчастини!

Ранок почався з того, що Кіб швиденько скачав пластик, і сірому пацюкові не було вже куди залазити. Він з горя вирішив прогулятися по комбінезону спостерігача, і Марія, спросоння прийняла це створіння за мамину улюблену кішку та ледь не погладила по сірій шерсті. Бер вчасно клацнув зубами, й пацюк кулею злетів з рукава й прошмигнув у шпарину. Марія миттю прокинулась, підхопилася на ноги та почала вичитувати роботові:

— Я ж тебе просила вчора!..

— Йшлося тільки про намет, — відгукнувся, як завжди, незворушний Кіб.

Через гірський хребет неквапно перекотився диск Альфи, й під його навскісними променями гладінь озера засяяла так, що очам стало боляче. Освітилися береги, й раптом з навислої над блакиттю скелі вдарив зустрічний потік світла. Друге сонце запалало над озером! Гра світла тривала кілька секунд, поки Альфа підіймалася над скелями, а потім усе зникло.

Викопуючи з-під каменя новий зразок моху, Марія думала, якої ж величини повинна бути відбиваюча поверхня, щоб дати світловий потік такої потужності. Дотепер на Араї такі відбивачі не траплялися, за винятком маяка «Бінго». Але маяк одночасно служить ще орієнтиром для космодрому. Маяк — творіння людських рук…

Марія відірвалася від роботи й озирнулась. Бера вона побачила відразу: розлігшись біля самої «води», він чи то прислухався до чогось, чи зачув якого звіра. Марія впіймала себе на цій думці й мимохіть всміхнулася — Бер схожий був на собаку більше, ніж Кіб на людину. Але де ж високоповажаний робот обслуговування?

Марія ще раз озирнулася і з подивом помітила над каменями ліворуч рухливу смужку. При ближчому розгляданні смужка виявилася спиною Кіба, а сам робот, упевнено пересуваючись на чотирьох опорних точках, методично переслідував украй непривабливого на вигляд скорпіона.

— Що ти робиш?!

— Збираю інформацію, — багатозначно промовив Кібер, на мить відриваючи погляд від скорпіона. Той скористався моментом і шаснув до ущелини.

— Через твою вповільнену реакцію спостерігач голодує, а ти розважаєшся цькуванням скорпіонів!

Робот підвівся. Можна було б заприсягтися, що він ображений, коли б обличчя не залишалося таким незворушним. — Що я повинен робити?

— Зроби послугу, збігай на станцію і принеси що-небудь поїсти. Я ще хочу трохи попрацювати тут.

Кіб пішов, але зразки падали з рук Марії. А раптом відбивач штучний?

На скелі вочевидь хтось побував: у кам’яній товщі видовбали подобу сходинок, у небезпечному місці стирчав забитий у стіну гак. На глибоке розчарування Марії, відбивачем виявилася брила араївського делара з ідеально відполірованою бічною гранню. Та без розуму все-таки не обійшлося: під боком делара був прибудований простенький важіль, за допомогою якого брилу можна спробувати скинути вниз. Однак чому вона залишилася на скелі?

Марія простежила поглядом можливу траєкторію падіння делара до самої межі лісу й берега. А що потім? Навіщо все це затівалося? Марія оминула камінь, погладила лапу важеля й подивилася вниз. Там голубіло озеро, ліворуч починався ліс, за лісом стирчали чотири вишки космодрому, решту видноколу заступали скелі.

Сильний порив вітру змусив її похитнутися й поквапно спертися на камінь. Тут, нагорі, вітер ще лютіший, слід би закріпитися, про всяк випадок…

Якби поруч був Ольгерд, він взагалі не підпустив би її до озера, якби Кіб — на скелі підіймався б робот, але внизу чекав тільки Бер, кібер-охоронець, собака, що втратив господаря. І Бер не ворухнув жодною шерстинкою на своїй плямистій шкірі, напівзвислі вуха були повернені до озера, й тільки звуки з його глибин вловлювали вони. Бер, якого насправді звали інакше, Бер, що зберігав голос господаря, його тривоги, пам’ять про його посмішку, Бер мовчки чекав.