Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

Хлопці заніміли! Все це нагадувало поганий фільм жахів, у якому всі герої обов’язково в кінці помирають. Очі у Віруса були завбільшки з компакт-диски. Федько з переляку позеленів і не міг нічого второпати.

— Догралися! — заверещав він. — От до чого ваша недбалість довела! Тепер усі в цій ямі пропадемо! І навіть ніхто наших кісточок не знайде.

— А чого ж ти під ноги не дивишся? Розігнався, як паровоз! — і собі підвищив голос Петрик, скидаючи з рук розгніваного Віруса.

Той набурмосено відсунувся від хлопців і, надутий як сич, сів в іншому кінці ями — так, що його майже не було видно.

Сашко обдивився навколо. їхня пастка нагадувала глибоке відро. Стіни були білими, ніби з крейди, місцями кам’янистими, але крутими. Видертися по них наверх годі було й думати! Крізь кущі на дно ями сіялось денне світло. Десь там нагорі світило сонце, літали метелики, нехай навіть бігали пірати — але життя йшло своїм ходом! А вони вимушені сидіти в цьому темному проваллі без жодної надії на звільнення.

Професор теж засумував і докоряв собі за те, що пішов дивитися на тих метеликів. Та нехай би вони були найрідкісніши— ми комахами на всій земній кулі! Це ж треба було через дурних комах в отаку халепу потрапити?

— Ой-ой-ой-ой! — почулося з темряви голосіння. — Мамо моя рідненька, навіщо ти мене породила? Чи для того, щоб далеко від Вітчизни померти наглою смертю?! Та ще через кого? Через тих, кого я вважав своїми найкращими друзями!

Це Федько не витримав самовільної ізоляції і почав підвивати, як собака на місяць!

— І що тут за сирена під землею завиває? — почулося з іншого боку. Троє невольників здригнулись від несподіванки і одночасно повернулись на голос…

…Друзі перелякано вдивлялись у невідомість. Ось з’явився відблиск світла, який неухильно наближався до них. По стіні в їхній бік сунула велика страшна тінь! Хлопцям перехопило дух і ноги їхні задрижали. Федько, забувши про свої «муки», миттю влетів Петрикові на плечі й припав до його шиї. Професор прикрив очі і по— думки прощався з ріднею. Сашко ж відвернувся до стіни і думав, як дорожче віддати своє життя та захистити друзів.

— Так хто тут репетує? — спитало невідоме страховисько, наблизившись до них упритул.

Трійця збилася в купку і боялася навіть поворухнутись.

Аж тут Біленький зненацька крутнувся, підхопив свою шпагу і навмання завдав убивчий удар!.. Лезо просвистіло в повітрі, нікого не зачепивши.

— Чого вітер ганяєш? — спитало щось на рівні Сашкових колін.

Він глянув униз і ледь не впав зо сміху. Оце так страховисько! На нього дивився якийсь дивний гном, увесь білий, наче обсипаний борошном. Вуса у карлика закручувались догори, як у козака Запорозької Січі. Очі його мружились від світла і були маленькими та невиразними. А от вуха! Вони стирчали обабіч голови, як локатори, і, здавалося, жили окремим життям — то враз поверталися наліво, то одне залишалося стояти сторчма, а друге звисало до плеча, а то обидва притискались до голови і кумедно ворушилися.

Вухань насмішкувато дивився на Біленького, погойдуючи маленьким ліхтарем, від чого обличчя його ставало схожим на маску П’єро.

— Так хто ж тут у моєму домі кричить, як порося недорізане, питаю?

Він обдивився трійцю з ніг до голови.

Видовище було жалюгідне. Лише Сашкові, який усе ще тримав у руках шпагу, переляк зник з очей. Друзі ж його досі стояли замружені й чекали, коли страховисько схрумає їх на обід.

— Ага, — сказав коротун, — а ось і поросятко!

Він сіпнув Федька за лапку, яка аж тремтіла від переляку. Вірус кинувся, як обпечений, підскочив так, що ледь не вилетів із ями, загрозливо надувся і повернувся до незнайомця лицем, готовий — будь— що-будь — дати відсіч.

— А за поросятко відповіси! — закричав Федько і тут побачив ворога.

У світлі ліхтаря Вірус став рожевим у крапочку і почав голосно сміятися.

— Ха-ха-ха, оце-то так! Професоре, не обертайтесь, а то невідоме велике страшне чудовисько враз пообідає Вами! — глузливо заголосив Федько.

— Та не кричи вже! — зупинив його Біленький.

Петрик теж поволі відкрив очі, подивився на вуханя і полегшено зітхнув: поживемо ще!

— А ти хто? — обережно наближаючись до карлика, спитав Професор.

— Крейдяник я, живемо ми тут, — спокійно відповів невідомий, тріпнув вухами і розповів друзям дуже цікаву історію.

Виявляється, що на планеті Земля є зовсім інший паралельний світ, у якому живуть підземні створіння. Під великими містами та маленькими селами, під лісами та луками існує безліч ходів, по яких можна потрапити в будь-яку точку планети. Налаштовуючись на потрібну хвилю, підземники можуть спілкуватись одне з одним на дуже великій відстані лише силою думки. У них навіть транспорт свій є і тунелі-дороги спеціальні!