Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

— Що би ото я молов? На себе поглянь! Весь обірваний, на ногах — казна-що, брудний, як той дядько, що по смітниках пляшки збирає!

Професор подивився на свої ноги, підніс до обличчя руки, від яких шматками відвалювався бруд, і аж скрикнув.

— Ой-ой-ой, — залементував він. — Що ж то з нами зробилось? А може, це якась масова галюцинація? — (от же розумний хлопець, слова які знає!).

— Оце розваги! Оце я розумію, а то втупить очі в монітор і бігає собі кнопками. А ти по-справжньому походи, з піратами повоюй, з гармати постріляй. От тоді й видно буде, чи справжній ти чоловік! — спершу почули хлопці, а тоді побачили на великій плескатій каменюці задоволену пику прибульця з Інтернету. Хазяїн пики (тепер ясного рожевенького відтінку) потягнувся, як кіт, замружив очі та влігся засмагати.

— Ах ти ж жертва антивірусна! Так це ти над нами познущатися надумав! Ну я тобі зараз влаштую показовий бій боксерів— суперважковаговиків!

Петрик надувся як іцдик і почав наступати на Федька, розмахуючи руками. Той злетів з каменюки і кинувся тікати, метляючи своїми ніжками та чіпляючись за уламки скель. Тіло його стало перелякано-жовтим. Він волав, наче первісна людина, яку хочуть з’їсти шаблезубі тигри.

— Так ви ж самі хотіли справжню гру! Я Ж ДЛЯ ВАС СТАРАВСЯ! От невдячні! Та я в собі останні вірусні нахили придушив, навіть не поламав і не зіпсував нічого, а ви!..

Професор вражено зупинився. А це ж дійсно чудова пригода, варта двох, а то і трьох найсвіжіших рольових ігор! Хлопці з класу обридаються від заздрощів! Ох ти ж мій маленький Вірусик! Він уже був готовий розцілувати це химерне створіння в його поросячий носик. Лиш одне його непокоїло в цей момент:

— А чого це я обідранець якийсь, а Біленький виглядає як франт? — поцікавився він у Федька. — Чим це я гірший за нього?

Федько вже трохи заспокоївся і насторожено виглядав з-за каменюки. Очі його ще перелякано блищали, але колір поступово змінювався на блідо-рожевий — Вірус приходив до тями.

— А хто мене супчиком годував, хто ковбаскою врятував від лютої голодної смерті? Якби не він, то лежав би я зараз десь під тином одинокий та покинутий! А ти мало що бити хотів, так ще й всівся на мене, мало всі кості не переламав.

— Ну гаразд… Ходімо, подивимось, у що ти нас втягнув, — відвернувся Професор, усе ще ображений на Федька за невдале, на його думку, перевтілення.

Біленький поправив шпагу, яка весь час лізла йому між ноги та заважала ходити, і пішов за другом. Вірус поплентався за ними, не полишаючи скиглити:

— Ну та візьміть мене хтось на руки! Це я в реальному світі літати можу, а у віртуальному — тільки ходити, та й то недовго. А ще ж я місяць нічого не їв!

— Ах ти ж брехун нещасний, — повернувся до нього Сашко. — Ти ж у мене вдома всі припаси повиїдав!

— Так це ж коли було!

— Ну давай, лінивий комп’ютерний хом’яче, лізь на спину! Нехай уже — понесу тебе трохи.

Біленький посадив його собі на плечі, і друзі рушили вузенькою стежкою між скелями, яка вела від берега до лісу і ховалася серед дерев*..

— Слухай, Федьку, — несподівано обернувся Професор, — а як ми додому попадемо звідси? Скільки ми маємо тут, як гірські барани, по каменюках стрибати?

— А поки всі рівні у грі не пройдете, не попадете нікуди! Такі правила, хіба ти не знаєш? А от що для цього зробити треба, то навіть і не питайте — не знаю я. Будете самі розбиратись. А я буду сидіти собі на теплій шийці та контролювати процес!

Хлопці переглянулись, і в їхніх очах майнула тінь жаху! Що ж тепер робити, куди йти, як звідси вибиратися? Вони озирнулись навколо. Корабель, що досі стояв на рейді, розправив вітрила і плив до берега. Чайки квилили та літали над ним, шукаючи їжі. На носі судна стояла якась людина, і вже можна було побачити в її руках підзорну трубу, направлену в їхній бік. Людина розмахувала руками і щось кричала. На її крик на палубу вибігло ще кілька постатей, у їхніх руках поблискували шаблюки!

— А зараз я би швиденько втікав звідси, — знову обізвався Вірус, відсвічуючи червоним кольором. — Не подобаються мені оті дядьки, які на нас дивляться та залізяками махають! Може, вони просто хочуть нам подарунки передати, але щось вони не схожі на помічників Святого Миколая!

І друзі майже побігли по стежці, ховаючись між дерев від підозрілих незнайомців.

Незважаючи на небезпеку, годі було не зачаруватись навколишньою красою. Високі корабельні сосни росли на кам’янистому ґрунті, тягнучи вгору міцні гілки. А небо — синє-синє, без жодної хмарки. Дуже цікаво було уявляти, що в рідному місті зараз зима, сніг та мороз! А тут — хоч купайся, хоч засмагай (звичайно, якби не ці чужинці, що, судячи з усьоґо, мають намір їх упіймати).