Сергій Гридін - Федько, прибулець з інтернету

Петрик ішов попереду, а Біленький з вантажем на шиї ледве за ним встигав. Професор перечитав дуже багато книжок, і для нього не було секретом, що оті люди, які махали з корабля, — ніхто інший, як справжнісінькі пірати. І це його зовсім не тішило!

Друзі вже досить довго йшли вгору. Федько пригрівся на плечах у Сашка і тихенько похропував. Біленький хвалив себе за те, що багато уваги приділяв спорту. Саме тому він міг нести свій вантаж, не відстаючи від Професора. Тим часом Петрик уже ледве тягнув ноги.

«Ох, — подумав Професор, — це тобі не книжки читати, тут треба мати здоров’я, як у слона, щоб отак бігати».

Він удав, наче наступив на щось колюче, й присів під деревом, тільки й мріючи, щоб прилягти на теплому сонечку та витягнути втомлені ноги.

— Привал! — сказав Петрик, і Сашко теж радо всівся поруч, з полегкістю знявши з шиї комп’ютерного монстра та поклавши його під дерево. Той навіть не прокинувся, і лише посіпував уві сні своїми куцими ніжками. Було видно, що Федькові сниться щось дуже приємне. Він зрідка усміхався і ставав ніжного-бузковим, аж мало не пахло від нього квітами.

Петрик трохи відпочив і, піднявши голову, став оглядатися. Під деревом дуетом похропували Біленький та Федько. Зверху чудернацькі птахи видавали якісь дивні звуки, гули великі волохаті бджоли. Неподалік посеред галявини росли дерева, на одному з яких біліли велетенські квіти. Вони були схожі на квіти магнолії, які хлопчик бачив у Криму, коли відпочивав там разом з батьками. Над цими квітами снували дуже-дуже гарні кольорові метелики, що розмірами більше нагадували пташок, ніж комах.

Професор підвівся й з цікавістю попрямував до галявини — йому страшенно захотілось роздивитися цих створінь зблизька.

Навшпиньках він підійшов до кущів, які колом охоплювали невідомі дерева, й обережненько став крізь них пробиратись. Але раптом хлопець відчув, як земля втекла у нього з-під ніг. Петрик голосно скрикнув і інстинктивно схопився руками за кущі. Він повис у глибокій ямі, не маючи змоги самостійно вибратися нагору.

— Біленький, Федько! — голосно кричав він. — Рятуйте, допоможіть мені вилізти звідси!

Сашко здригнувся, різко підняв голову, але не міг розгледіти, звідки лунає голос. Він встав, подивився під деревом, непобачив там свого товариша і злякано кинувся до кущів, звідки чулось якесь шарудіння.

— Де ти, Петрику! — і собі заволав хлопчик, протискуючись між гілками. Але тут він зачепився шпагою за корінь дерева, зашпортався та полетів головою вперед прямісінько на повислого в ямі Професора. Він зачепив товариша ногою, і вони дружно гепнули вниз. Відірвана шпага боляче вдарила Біленького по нозі.

«Оце так допоміг! — подумав Сашко. — Ну і як же тепер вибиратися? А де ж це Петрик?»

Біленький покрутив головою і побачив свого друга — він лежав на землі й тихенько постогнував.

— Слава Богу, живий! — прошепотів хлопчик і кинувся піднімати Професора.

Той важко звівся на ноги, трохи потоптався, відчув, що з ним усе добре і докірливо поглянув на товариша.

— З такими рятівниками Папанін, який на шматку льоду плавав, — він якраз перед цим книжку читав про крижину, що дрейфувала, та героїв-«папанінців», — сам би в воду стрибнув та втопився, аби тільки його не рятували. І що ми тепер робити будемо, так усе життя в ямі і просидимо?

Сашко похнюпився і на очах у нього з’явилися сльози. Петрикові стало шкода друга.

— Ну добре, щось треба придумувати. Має ж бути звідси якийсь вихід!..

— А хто це тут без мене в хованки грає, га? — почули хлопці голос згори. — Не можна було мене розбудити, правда? Ех, люди-люди! Та що ж то з вами за кара Господня?

— Ура-а-а-а-а-а-а! — заволали хлопці. — Федьку, рідненький, маленький ти наш! Витягни нас звідси! Ми тобі все що хочеш зробимо!

— І бутербродики з ковбаскою зробите?

—І бутербродики зроблю, і супчику нагрію і на комп’ютері дам погратися, якщо обіцяєш не попсувати мої документи! — запевнив Сашко.

— Ех, не життя, а казка! Що б то ще у вас попросити, поки така нагода є?

Хлопці схопили по грудці землі та разом, не змовляючись, запустили у Віруса. Він відсахнувся від ями і закричав:

— А будете кидатись — навіть пальцем не поворухну. Розвернусь та піду собі, а вас або пірати знайдуть, або дикі звірі вночі згамають — навіть не помітите!

Друзі переглянулись, підморгнули одне одному і знову стали улещувати Федька.

— Ну що ж ти сердитий такий! Пожартували ми, невже не можна? Будь ласочка, допоможи нам звідси вилізти! Прибулець з Інтернету прибрав поважного лілового кольору, надувся, як кулька, і побіг між деревами, шукаючи якоїсь палиці, щоб простягнути її друзям. Він ще зовсім недалеко відбіг від ями, як зачепився за молоду гілляку. Та спружинила і відкинула Федька, ніби великий м’яч. Він підлетів у повітря, врізався в кущі, впав на землю та мало-помалу підкотився до краю ями. На якусь мить він зупинився (наче думав: падати чи не падати) і таки впав — прямо на руки Професора.