Єжи Брошкевич - Оті з Десятої Тисячі

Але як потрапили на «Перший Розвідник» такі космонавти, як Іон з Робіком, Алька та Алік Рої?

Пояснення цієї загадки дуже просте і тісно пов'язане зі всією програмою підготовки до польоту «Землі».

Політ «Землі» був розрахований на цілих дев'ять років, а до складу її екіпажу в основному входили люди, що мали дітей. Тож і вирішили, що молодь і діти візьмуть участь в першій галактичній експедиції разом з батьками, а для перевірки кілька старших дітей проведуть деякий час на «Розвіднику».

Ось чому останнього тижня лютого на «Розвідник» прибули Іон Согго з Робіком, а через два тижні — Алік та Алька Рої. Близнюки, як ми пам'ятаємо, кілька хвилин тому вперше вийшли на поверхню механопланети, щоб безпосередньо глянути на Орбіту Десятої Тисячі.

Погляньте і ви уважно.

Ото чотири силуети в сріблястих комбінезонах і зі світними шоломами на головах. У порівнянні з «Розвідником» вони такі дрібні, ніби їх зовсім немає. А сам «Розвідник» у порівнянні з простором, який охоплює орбіта Десятої Тисячі, в мільярд разів дрібніший, ніж люди в порівнянні з ним.

І люди, і сам «Розвідник» — мікроскопічні піщинки в безмежному просторі, і взагалі можна не помітити, що вони існують. Можна, аби не той факт, що людський рід зумів зробити помітний, навіть у масштабах Всесвіту, крок, і ось тепер готувався здійснити переліт, який зможуть побачити «неозброєним оком» навіть… зірки.

Отже, і тут є люди?

Так, їх можна помітити навіть тут. Тут, на Десятій Тисячі, серед оксамитної темряви Всесвіту, що мерехтить вогниками мільйонів галактик і мільярдів зірок. І там, де трохи яскравіше за інші, ніби сигнал пам'яті й привіту від друзів, горить невелика зірочка, яку люди називають Сонцем.

— Непоганий краєвид, правда? — запитав Іон.

— Це прекрасно! — зітхнув Алік.

Алька погордливо скривилася.

— Як людина з поетичним хистом, — сказала вона, — ти міг би придумати щось оригінальніше. Ну-бо, розкинь розумом!

Алік безпомічно розвів руками. Він і не думав захищатися. Те, що він зараз бачив, у тисячу разів переважало усі сестрині шпильки.

— Це прекрасно, — спокійно повторив він. Іон розсміявся трохи зловтішно.

— Не варто перебільшувати, — сказав він, — звичайнісінький краєвид. Подивитеся раз, вдруге… І звикнете.

Близнюки не відповіли.

А Іон несподівано нахилився вперед, відштовхнувся однією, потім другою ногою і заковзав поверхнею «Розвідника». І хоча черевики з широкими круглими підошвами нічим не нагадували ковзанів, однак кожен Іонів крок (вірніше, кожен поковз) був напрочуд легкий, довгий і навіть швидший, ніж у справжнього ковзаняра. Кілька разів відштовхнувся — і вже опинився за добрих сто метрів од близнюків.

Звісно, Робік, не вагаючись, побіг слідом за Іоном, і за якісь кілька секунд їхні постаті до тривожного змаліли, стали ніби нереальні й прозорі в зеленкуватому відсвіті поверхні «Розвідника». На щастя, Іонів голос, як і раніше, звучав зовсім поруч.

— Ну, — сміявся він, — чого чекаєте? Робіть так, як я. Це найкраща забава на Десятій Тисячі… Якщо добре розігнатися, можна за один раз пролетіти сто метрів. Ну? Чого чекаєте?

Алік усміхнувся, — отже, він ось-ось теж побіжить слідом за Іоном. Зате в Альки неприємно похололо біля серця.

— Хвилиночку, — сказала вона трохи не так твердо, як бажалося. — А це дозволено?

— Авжеж, — глузливо прошепотів Іон і здаля замахав руками.

— Гей, — закричав Алік. — Почекайте нас!

Наслідуючи Іона, він зробив один, другий, третій крок — і вже був далеко.

— Тільки обережно! — закричав ледь видимий Іон. — Не дуже різко, щоб не відірватися від поверхні, а то…

І замовк, ніби злякався слів, які хотів сказати. Однак Алік, мабуть, уже взяв потрібний темп — його постать дедалі зменшувалася і розчинялася в просторі.

Алька стиснула губи: вона нізащо не викаже свого страху.

Ой і хотілося ж крикнути: «Не лишайте мене саму!» Але щоб вона та закричала? Звісно, якби вона раніше була хоч трохи люб'язніша з цим сатурнійцем, ну хоча б натякнула, який він милий, симпатичний!.. Тоді вона могла б зараз крикнути…

Але вона затялася з першої хвилини: «Буду поводитися так, щоб він не здогадався, що я насправді думаю». Затялася нерозумно, як дитя. Лише тепер зрозуміла, як це нерозумно. Одне виправдання — таке з нею сталося вперше.

Однак виправдовуйся як хочеш, а за всі ці «дитячі витівки» треба розплачуватися.