Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

Двері розчахнулися, і там, у холодній пітьмі півночі, між днем Прощання і днем Поховання його сина, стояв Джад Крендал. Його тонке біле волосся майоріло в крижаному мороці.

— Про вовка промовка, а він і в хату, — хрипло вимовив Луїс. Він спробував засміятися. Час, зробивши повне коло, повернувся на початок. Знову був День подяки. Зараз вони покладуть задубіле, неприродно вигнуте тіло кота Еллі, Вінстона Черчилля, до смітникового пакета і рушать.

«Не питай навіщо, ми просто маємо піти туди».

— Можна зайти, Луїсе? — спитав Джад. Він дістав пачку «Честерфілд» з нагрудної кишені і взяв цигарку в зуби.

— Знаєш, — буркнув Луїс, — зараз уже пізно. До того ж я випив купу пива.

— Ага, я вчув запах, — відповів старий. Він запалив сірника. Вітер загасив його. Джад спробував запалити ще один, склавши руки човником, але пальці в нього тремтіли, і благенький вогник знову згас. Тоді він дістав третього сірника, вже приготувався запалити його, але підвів погляд на Луїса, що стояв у дверному прорізі. — Ніц не можу запалити цю штукенцію. То, мо’, пустиш мене, Луїсе?

Луїс відступив убік, і Джад зайшов усередину.

Вони сиділи за кухонним столом з пивом у руках. «Ми вперше самі сидимо на нашій кухні», — здивовано подумав Луїс. На півдорозі до вітальні вони почули, як Еллі скрикнула уві сні. Вони завмерли, немов грали в дитячу гру. Крик не повторився.

— Гаразд, — сказав Луїс. — Що ти тут робиш о чверть на першу ночі того дня, коли мають поховати мого сина? Ти, звісно, друг, Джаде, але все це вельми не вчасно.

Джад випив, витер рота рукою і глянув прямо на Луїса. Цей погляд був настільки чистим і зрозумілим, що Луїс не витримав і опустив очі долу.

— Ти знаєш, чому я тут, — мовив Джад. — Ти зараз думаєш про теє, про що ніц не можна думати, Луїсе. Гірше того, я страшуся, що для себе ти вже все вирішив.

— Я не думав ні про що, окрім як піти спати, — відповів Луїс. — Мені ще завтра йти на похорон.

— То я завинив, що сьогодні у твоєму серці більше болю, ніж мало б си бути, — тихо проговорив Джад. — Зважаючи на те, що я знаю, то се через мене Ґейдж потрапив під машину.

Луїс вирячився на нього:

— Що? Джаде, не верзи дурниці.

— Ти здумав вернути його в наш світ. Не боронися, що такеє спадало тобі на ум, Луїсе.

Той просто промовчав.

— Наскільки розповсюдився його вплив? — спитав старигань. — Ти можеш мені сказати? Ні, але я сам можу відповісти на се питання. Я прожив усе своє життя на цьому ошматті світу. Я знав про мікмаків, і те місце завше було для них якимось священним місцем… але в поганому сенсі. Стенні Б. розповідав мені про се. Мій батько сказав мені пізніше. Опісля того, як Спот умер вдруге. Тепера мікмаки, штат Мен і уряд США сперечаються в суді, кому належить ся земля. Хто її власник? Ніхто насправді не знає, Луїсе. Більше ніхто. Свого часу різні люди заявляли си про свої права, але всі вони лишалися ні з чим. Енсон Ладлоу, правнук засновника міста, один із єдних. Його позов, мабуть, найліпший з тих, що вчиняли блідолиці, відтоді як Джозеф Ладлоу-старший отримав си халупу в дар від круля Георга, коли Мен ще був великов провінцією колонії в затоці Массачусетс . Ба, бігме, і йому судова справа була пеклом, бо ж зустрічний позов направили си інші Ладлоу. Був хлоп на ім’я Пітер Дімарт, готовий переконливо довести, що теж єден кревно до славного роду Ладлоу. Джозеф Ладлоу-старший на старості віку став бідним на гроші і багатим на ґрунти та постійно дарував си товаришам по чарці то два, то чотири акри землі.

— І не велося ніяких записів? — несподівано для самого себе заінтриговано запитав Луїс.

— О, наші діди не вельми си то й вірили усілякім канцеляріям, — промовив Джад, запалюючи нову цигарку від недопалка попередньої. — Тогочасна дарча на ґрунти виглядала так, — Джад заплющив очі і процитував, — від старого клена, що стоїть си на верхівці Квінсберського пагорба, і до Оррінгтонського струмка, що зміїться по цьому клаптю з півночі на південь… — Джад ощирився без тіні веселощів. — Але старий клен впав у 1882 році і, скажімо так, зогнив на порохню у 1900-му, а Оррінгтонський струмок всох і став болотом за ті десять років, що були між кінцем Великої війни та обвалом на фондовій біржі. Врешті-решт добрячим бедламом те все обернулося. Але старого Енсона воно вже ніяк не торкнуло. Його вбило блискавицею, якраз тама, де зара той могильник.

Луїс подивився на Джада. Той сьорбнув іще пива.

— То все дарма. Є багацько місць, про які питання «Кому це все належить?» настільки складне, що розплутати той вузлик нікому ніц не під силу. Одні лиш адвокати завше матимуть свій хліб. Бігме, та навіть Діккенс [124] Алюзія на дев’ятий роман Чарльза Діккенса «Холодний дім». У центрі сюжету — тривалий судовий процес «Джарндіси проти Джарндісів», який тривав понад 50 років. У кінці роману таки визначили правомірного спадкоємця, однак весь величезний статок пішов на оплату саме цього суду. Таким чином, Діккенс сатирично зобразив англійське судочинство. теє знав. Гадаю, що індіанці вернуть всеє собі врешті-решт, і це буде на правду. Але цеє все яйця виїденого не вартує, Луїсе. Я прийшов си сьогодні вночі до тебе, щоб розказати тобі про Тіммі Бетермана і йойного батька.